Дана і дракон
Шрифт:
— Дано, зачекай!
Здригнувшись від несподіванки, вона озирнулася. На дитячому майданчику під червоним з білими цятками грибком стояв Сергій. Дана відвернулася і швиденько попрямувала геть. Хлопець наздогнав її.
— Чому ти до школи не прийшла? — Сергій намагався йти поруч.
— А тобі що до цього? — насупилася Дана. — Сам ти чого не в школі?
— Навіщо ти так? — Сергій зупинився. — Я хвилювався, думав, що ти захворіла. Я утік з уроків.
Дана теж зупинилася. Ну ось, стоїть він перед нею — довготелесий, худючий, незграбний, окуляри на носі поправляє.
— Втік?! Не може бути! — глузливо здивувалася Дана. — У мене справи, розумієш? Мені треба йти, Сергію.
— Можна я тебе проведу? Он у тебе сумка яка велика. Давай допоможу, — і хлопець простягнув руку до сумки. Але Дана відскочила в бік так прудко, що він аж злякався.
— Ти чого? Я ж тільки допомогти тобі хочу.
— Мені не треба допомагати, я сама, — Дана сховала сумку за спину. — Ти, Сергієчку, йди додому, а я увечері тобі зателефоную.
Хлопець геть розгубився від такої несподіваної ласки.
— Зателефонуєш, чесно? — промовив він.
— Так, так! — Дана вже раділа, що нарешті вдалося відчепитися від Сергія, коли із сумки недоречно пролунав драконячий крик, та ще й так різко і пронизливо, що, здалося, його було чутно навіть на сусідній вулиці. Дівчинка завмерла.
— Що це? — здивовано озирнувся Сергій.
— Де? — Дана почала тихенько задкувати. Найбільшим її бажанням зараз було втекти від цього причепи на край світу. Але дівчинка занадто добре знала — варто їй побігти, Сергія тоді вже напевне не спекаєшся.
— Цей звук… Ти чула?
І тут дракон загорлав знову.
— Це з твоєї сумки! — заволав Сергій. — Може, це щось небезпечне! Дай-но її мені!
Дана відскочила на кілька кроків. Дракон знову закричав.
— А, ти про цей звук? — Дана вдавано засміялась. — Це ж мій мобільний. Дуже модний рингтон — «Крик дракона» називається. Ти що, не чув ніколи?
— Ні, — Сергій знизав плечима. — А чому ж ти не відповідаєш?
Дана витягла телефон з кишені.
— Ну от, пропустила дзвінок через тебе. Причепився, як реп’ях. Іди, куди ішов! От зануда.
І дівчинка кинулася прожогом від Сергія. Не озираючись, бігла і бігла, доки не опинилась у якомусь провулку і зрозуміла, що зовсім не знає цієї місцевості. Тоді причепа-однокласник миттю випарувався з Даниної голови, вона рвучко зупинилася і почала озиратись на всі боки. Як звідси потрапити на центральну вулицю, вона не знала. Дівчинка зазирнула в сумку. Дракон спокійно лежав на згорненому рушнику. Він, мабуть, спав, бо від денного яскравого світла примружився, а потім позіхнув.
— Ну, і чого ти галасуєш? — запитала Дана. — Сон поганий наснився? Ти краще скажи, як нам знайти дорогу назад?
Раптом дівчинка почула за спиною чиїсь кроки. Вона швидко закрила сумку й озирнулася. До неї наближалося двоє кремезних чоловіків. Вони були одягнені в довгі чорні плащі, а їхні обличчя здалися Дані якимись незвичайними, немов витесаними з каменю.
Дівчинка підсвідомо відчула небезпеку. Вона прискорила ходу з надією потрапити
— І чому я не взяла з собою Сергія? — прошепотіла Дана. Вона мало не плакала.
На щастя, незнайомців у чорному ніде не було.
— От дурепа! — сказала Дана вголос. — І чого це ти вирішила, що вони тебе переслідують? Ішли собі люди у справах.
Цієї ж миті двоє здорованів знову з’явилися перед нею. Вони неначе виросли із землі. Тікати було нікуди. Дана скрикнула, позадкувала і втиснулась спиною у стіну.
Кам’яні, беземоційні обличчя незнайомців наблизилися до дівчинки впритул.
— Що вам від мене треба? — крикнула Дана. — Я зараз покличу на допомогу!
— Не потрібно кричати, — спокійно мовив один із здорованів. — Просто віддай нам те, що тобі не належить.
— Нічого в мене немає! Це помилка! — заперечила Дана. — Ви, напевне, мене з кимось переплутали!
— Ні, не переплутали, — відповів інший. — У тебе таки дещо є. Ця річ потрапила до тебе випадково, а належить вона нам. Ми загубили її.
Дана нарешті зрозуміла, про що йдеться. Але ці люди не викликали в неї довіри, і тому дівчинка вагалася, віддавати їм дракона чи ні.
— Що саме вам треба? — запитала твердо.
— Дрібничка. Маленький дракон. Той, що спить у твоїй сумці. — Голос незнайомця став улесливим, а на його обличчі з’явилося щось подібне на посмішку.
— А він точно ваш? — у Дани по спині мурашки забігали від тієї посмішки.
— Так, так, давай скоріше! — і чоловік нетерпляче простяг руку.
Дівчинка відкрила сумку, обережно занурила туди руку, і дракончик відразу довірливо стрибнув їй на долоню.
— Скоріше, давай скоріше! — підганяв той, що простягав руку.
Аж раптом Дана помітила, як щось блиснуло з-під чорного плаща іншого незнайомця — то був величезний меч у піхвах. Дівчинка затремтіла: здоровань потихеньку виймав ту зброю. Кому б не призначався удар — Дані чи дракончикові, дівчинка відразу вирішила, що так просто ці кам’яні обличчя не заволодіють її нічним гостем. Вона витягла малого із сумки й спритно сховала його під куртку.
— Що ти робиш? — прошипів здоровань. — Негайно віддай його мені!
— То забери! — зухвало відповіла Дана. Щось їй підказувало, що незнайомці не можуть застосувати силу, аби відібрати дракончика. Адже вирвати в неї сумку з рук було значно простіше, аніж стільки часу витрачати на вмовляння. Тож їм потрібно, щоб Дана добровільно віддала дракона.
Чоловіки перезирнулися. Раптом десь за рогом зарокотав мотор автомобіля, стукнули дверцята і почулися голоси. Кам’яні обличчя стали ще нерухомішими. Наступної миті один із них схопив Дану за плечі, а інший хутко провів мечем по стіні — і вона розсунулась в обидва боки, як двері ліфта. Дівчинка хотіла крикнути, як їй затисли рота і штовхнули в щойно утворений отвір у стіні.