День для прийдешнього
Шрифт:
Все ж таки він дотерпів до пів на шосту. І вона прийшла. Була в легенькому платті, в такому самому, як оця дівчина-екскурсовод. Бо всі київські жінки й дівчата мов подуріли — надівають плаття, з яких так і випирають їхні привабливі пружні тіла. Була в туфлях на «шпильках», які робили її ноги такими цивілізованими, міцними й високими, що Брайко боявся на них глянути. Зачіска в Галини трохи розкудлалася, вона поправляла волосся рукою, важко дихала. «Пробачте, я трохи запізнилася... У мене якраз таке... Розумієте, сьогодні річниця смерті моєї мами... У мене й тато, й мама вмерли. Поховані на Байковому... Я провідую їхні могили, ношу квіти в річниці... Пробачте, вам це нецікаво...»
Він не бачив її
Ота тепла хвиля її тіла, що перебігла по кінчиках Брайкових нервів за столом у ресторані, розбилася, зникла безслідно, і вже не вабило його молоде тіло, що кричало з надто легковажного плаття ультразвуками хтивості, не вабили ідеальні ноги, які заступали йому дорогу, він був далеко звідси, далеко. Де?..
— Володимирський узвіз... По ньому спускалися кияни до Дніпра, коли Володимир приймав хрещення...
Після того в інституті часто чув у себе за спиною жіночі смішки-хихишки, часто обливали його вогненні потоки жіночих поглядів, але він проходив повз усе завжди однаково напружений, блідий, з стиснутими щелепами, маленький, мовчазний Брайчик, непомітний інструмент у квартеті Василя Васильовича Кукулика.
Струнний квартет. Кукулик, перша скрипка, Жеребило друга, Брайко, мабуть, альт, Кошарний — віолончель... Відміна лиш та, що скрипки й віолончелі в квартетах говорять завжди тільки правду людському серцю, а Кукулик ніколи не мав наміру дбати за істину, йому потрібна тільки така істина, що була б корисна для нього.
Брайкові здавалося, що він не втручається ні в добро, ні в зло. Мене нема, я не я, моя хата скраю. Я вільний від усього, я обрав мовчазну свободу.
Медея читала вчора в Томаса Манна: «Що є свобода? Вільна тільки байдужість!»
Він зліз з автобуса коло пам’ятника Богдану, почув навздогін ще одне «най», повільно перетнув площу й побрався понад Софією по Володимирській. За п’ятнадцять хвилин кінчалася їхня обідня перерва.
КЛОВСЬКА ТРАГІКОМЕДІЯ
Ганна Сергіївна метнулася до опери на стоянку таксі. Був саме той час, коли це місце точніше було б назвати «стоянкою пасажирів таксі», бо люди там справді стояли, а машини не було жодної. Ганна Сергіївна проскочила наперед невеличкого ланцюжка чоловіків, трагічним голосом мовила: «Дозвольте, у мене в лікарні... вмираючий...» Схлипування перервало їй мову, чоловіки мовчки відступили. Якраз підкотив чорний лімузин, хтось з очікуючих навіть відчинив дверцята для Ганни Сергіївни, вона впала на заднє сидіння, простогнала до шофера: «До Жовтневої лікарні...» Коли проїхали трохи, поправилася: «На Кловський спуск». Шофер мовчки схилив голову. Вас зрозумів. Але мовчазного розуміння для Ганни Сергіївни було замало. Їй хотілося вилити своє горе, поділитися ним хоч з шофером, знайти співчуття. Вона звикла, щоб їй співчували, звикла до ролі невтішної вдови професора Косар-Косаревича, а тепер ще й таке лихо, таке лихо... «Ви не знаєте, там, на Кловському спуску, будують десь міліцейський будинок?» — слабим голосом поспитала вона шофера, дістаючи з торбинки хусточку й прикладаючи її до сухих, власне, очей (ах, вони сухі від горя!). Шофер крутнув заперечливо головою. «Ах, це така трагедія, така трагедія! — не знати до чого прикладаючи слово «трагедія»: чи до того, що шофер не знає про міліцейський будинок, чи до свого лиха, простогнала Ганна Сергіївна. — Тільки подумати: єдина дитина, сирота, син... Ви не знали покійного архітектора Косар-Косаревича?» Знов
Навіть не зачекавши, поки зупиниться машина, Ганна Сергіївна вискочила на вузенький тротуарчик, під густий молодий кленок, де стояв чорнявий сержант міліції, заточилася, пустила під лоб очі, крикнула: «Гнацюню!» — і, мабуть, упала б, якби сержант не підтримав її під лікоть.
— Пробачаюсь, громадянко, що з вами? — стурбовано спитав він, бачачи, що дама, яку наслав на нього випадок, от-от зомліє.
— Гна... — простогнала Ганна Сергіївна вже тихіше, з якимсь присвистом, з якимсь мовби сичанням, і тоді від групи будівельників, які всі чомусь аж надто ретельно понатягали на самі вуха кепки, берети й капелюхи, відокремився високий вродливий юнак у вузеньких штаненятах і в розмальованій досить яскраво сорочці, підбіг до жінки, підхопив її ззаду за плечі, струснув, сказав сердито:
— Ти могла б без істерик, муттер-шмуттер!
— Як тобі не совісно... рідну матір...
— Перестань.
— О, що я бачу! Вони тебе обстригли... Мою дитину! Косар-Косар...
Ганні Сергіївні стало зовсім зле. Вона вже не трималася на ногах, і Гнатко змушений був тепер не підштовхувати її в плечі, а тримати за плечі, та ще й міцно, щоб мати не впала на тротуар. Сержант трохи розгубився.
— Може, ви її... в машину?
— Боюсь, що тут не обійдеться без швидкої допомоги, — похмуро сказав Гнатко. — Дрібнобуржуазна звичка непритомніти мінімум тричі на рік. В епоху розквіту серцевих захворювань це іноді може привести до трагічного закінчення.
Ганна Сергіївна блідла дужче й дужче і дихала важче й важче.
— Ей, шофер! — покликав водія таксі сержант, але Гнатко не дав йому докінчити.
— Слухайте, сержант, — сказав він квапливо, — давайте як мужчина з мужчиною! Я беру свою муттершу в оберемок, відвожу додому, влаштовую всякі там виклики швидкої допомоги, всякі там укольчики, шпиганнячка-натираннячка — і повертаюся до вас, як той хрестоматійний хлопчик на розстріл. Стріляйте, я прийшов! Усі плачуть від розчулення.
Сержант мовчки тер щоку. Такого в його практиці ще не було. Відпустити заарештованого? Але жінка буквально помирала перед очима.
— Це, звичайно, порушення, — нерішуче промовив сержант, — і взагалі...
— Чесне комсомольське! — вчувши вагання в сержантовім голосі, гукнув Гнатко, а сам уже тяг Ганну Сергіївну до машини. — Обернуся миттю!
— Тільки в разі чого... найпізніше до пів на п’яту, бо о п’ятій кінець роботи і я повинен здати вас назад, до Лук’янівки... Це, звичайно, порушення...
Дверцята в машині хряпнули.
— Назад, до опери, — забувши, що вона непритомна, кволо звеліла Ганна Сергіївна.
— Муттер-шмуттер, — ляпнув її по плечу Гнатко, — ти геніальна актриса!
— О, мовчи, мовчи, негіднику, ти вкоротиш мені віку!
— Очевидно, перед смертю ти вирішила зробити свіжу зачіску. Сьогодні зроблено? Адреса: ріг Хрещатика й Карла Маркса... Країна «Перу»... «О рає Перу орут перуанцы, там птицы, там танцы, там баби...»
— Мовчи, виродку, ти ганьбиш чесне ім’я Косар-Косар...
— Что имя? Разве роза б меньше пахла, когда б она иначе называлась? Шекспір! «Ромео і Джульетта». Акт другий. Твій син знає всього Шекспіра! А кому це потрібно? Все одно йому дали п’ятнадцять діб. Не Шекспірові, а синові.