День для прийдешнього
Шрифт:
— От згадав, єй-богу! Та чи мало в нас такого за війну було.
— Та сіли в хаті коло дороги і в вікно: «Давай парад, проводь артилерію партизанську!» А в мене ж тільки одна гармата, а сказати не смію. Так я хлопцям — морг! Вони й змикитили. Протягли гармату перед хатою, а потім городами-городами круг хати та й знов на дорогу, та й знов тягнуть перед вікнами, а тоді ще раз... Пройшли всі три гармати, з інтервалами, як на параді... Ви ще мене тоді похвалили: «Молодець, справна в тебе артилерія!..» І після війни, бач, тягли мене весь час, мало й до
— Мовчи, Жеребило, мовчи, що ти таке на себе наговорюєш? Вмів ти завжди все робити, старався все життя, може, коли й брав убік — з ким цього не буває. Ти думаєш, я тоді не помітив? Бачив, брате, бачив. У тебе ж у другій запряжці була сіра кобила й буланий кінь, а ти мені все вороних показував... Та то старе! Ти видужуй. Може, тобі там чого треба, то ти скажи, все зробимо...
— Та вроді...
— Ну, видужуй, видужуй. Я тобі завтра подзвоню, а сьогодні ще професуру нашу поганяю, щоб вони там дивилися за тобою...
«А ти мені все вороних показував...» Запрягайте коні в шори, коні воронії, та й пої...
Дзенькнув телефон. Жеребило глянув на нього злякано і водночас з надією: може, звідти хоч прийде до нього порятунок? Вхопив трубку, тремтячою рукою поніс її до свого здерев’янілого, мовби чужого, вуха, хрипло кашлянув у трубку.
— Слухаю... Жеребило слухає... Що? Вам кого?
— Трубка заходилася молодим півнячим голосом, сміхом, вилясками... Святотатство! Глум над умираючим! Жеребило хотів пожбурити трубку, хотів розгніватися, але дивна слабість і оте кляте почуття, наче в побитої собаки, що жде від когось хоч не порятунку, то жалю... Він знов послухав трохи, що йому скаже трубка.
— Та хто це?
— Ваш покірний молодий і енергійний слуга, сиріч Косар-Косаревичів-юніор, тобто молодший! Що з вами? Не впізнаєте своїх, найвідданіших друзів і помічників?
Чого йому треба, цьому пуцьвіркові? Жеребило намагався поставити Косар-Косаревича в ряд тих подій, що лишалися позад нього, в те, що було колись його життям... Косар-Косаревич нікуди не ставав. Хіба що отуди ж, до гармати, яку тягали городами... Підпільна майстерня... Проект... Кошарний... Кук... Стоп! Василь Васильович нічого не знав... Він тільки... А що?.. Дрібненькі вказівки... Оце так, а оце так... А хто робитиме? Хтось хай робить, а я підпишуся... «Тебе, Жеребило, теж підпишемо, таке діло. Прогримимо на всю Україну...» Він уже відгримів. І цей сучий син...
— То що тобі? — байдуже спитав Косар-Косаревича.
Той пояснював. Довго. Закрутисто. З смішками. Жеребило й слухав і не слухав. Думав про своє, а може, й ні про що не думав. Слухав, як умирає його тіло. Колись таке потужне тіло...
— То що тобі? — перепитав знов через деякий час, коли Косар-Косаревич замовк.
— Та я ж казав! — і заторохтів знов. Бомбардував Жеребила словами, аж поки до того крізь запону потьмянілої свідомості нарешті дійшов приблизний сенс.
— Оки-доки, — кричав Гнатко, — так би мовити, взаємовиручка в бою. Я вас, ви —
Він знав, чим пробрати Жеребила, але не сьогодні. Сьогодні вже ніщо не діяло, навіть «оки-доки» і «південна Каліфорнія». І де тільки Жеребило підхопив ці словечка? Був у нього в батареї відчайдуха хлопець, з колишніх в’язнів Палярус Костя. Приніс він з далеких таборів цілу сотню таких дурнуватих слів, але вони були легкі, круглі, якісь приворожливі, і двійко їх зачепилися за Жеребила. Відти й пішло. «Оки-доки...»
— Ох, хлопче-хлопче, — голос у Жеребила був зовсім кволий. — Якби ж то я міг оце помінятися з тобою! Тюрма тобі, кажеш, на два тижні? Іди й сиди. І радій, що ти живий і здоровий. Якби я міг оце помінятися з тобою, хлопче!
Не мав більше сил говорити, поклав трубку.
В двері зазирнула сестра, мовчки покликала дружину, та вийшла, за хвилину повернулася.
— До тебе прийшли.
— Прийшли? — Жеребило спробував підвестися, важко впав на подушку, але несподівана радість від чийогось приходу була така велика, що він усе-таки звівся на лікті, сів, кинув собі під боки подушку.
— Хто ж то? Василь Васильович?
ДІАЛОГ ІВАНА, ТАНІ ТА ЩЕ ДВОХ ЩІК
— Таню, як вам той будинок? Щось середнє між казармою й тюрмою плюс чорні колони. Я вмираю від захвату, коли на нього дивлюся!
— Як вам не соромно.
— Хай буде соромно тому, хто його проектував.
— Серед авторів сама Тетяна Василівна.
— «Серед авторів» — ще нічого. Видно, її хтось дописав.
— Як вам не соромно!
— Таню, ви мене приголомшуєте одноманітністю вислову.
— А ви мене — своєю невихованістю.
— Мільйон пробачень! Що ви будете їсти? Я хочу вас обслужити. Як вам подобається цей магазин «Кулінарії»? Адже правда, гарний? В такому будинку і такий магазин! Зверніть увагу на оті майолікові вставочки в стінах. Оце смак!
— Це якраз проектувала Тетяна Василівна.
— Схиляюся перед жіночими смаками навіть у архітектурі. Але до діла! Що ми будемо їсти?
— Сарделька, бульйон з пиріжком і молочний коктейль.
— Приймається. Тільки я заміняю для, себе молочний коктейль кофейним. Київський винахід — коктейлі з лікерами, яких ніхто не купує в магазинах. Примусовий асортимент.
— Не хочете — не пийте.
— А що ж мені пити?
— Воду.
— І це в той час, як Кукулик з Кошарним дудлять коньяк «Ереван»!
— Звідки ви знаєте?
— Догадуюсь. Від Кукулика завжди пахне шашликом і коньяком.
— Неправда. Лавандою. Василь Васильович — справжній мужчина.
— А Кошарний — джентльмен.
— Кошарного я не люблю.
— Ви не маєте права на антипатії: ви секретарка, втілення нейтралітету.
— Все одно, Кошарного я ненавиджу! Коли хочете...
— Що?
— Я розповім вам про...
— Тільки без такої таємничості в голосі, Таню, бо в мене в горлі застряє серделька.
— Я серйозно.