День для прийдешнього
Шрифт:
А десь у моєму серці народжувалася, як і того разу, дивна молитва. Я сиділа мовчки, а в грудях моїх хтось темний, палкий і знетямлений проказував дивні слова, слова солодкі й бентежні: «Поведи мене! Поведи мене в парки над рікою, і ми дивитимемося на далеке Задніпров’я, і пароплави пропливатимуть у нас коло ніг маленькі й смішні перед тим широким світом, що розкривається нашим очам з високих круч.
Поведи мене в ліси, в соснові ліси за Дарницю, і в дубові ліси за Куренівку, і покажи мені оті окопи, в яких умирали ті, хто восени сорок третього визволяв Київ від фашистів, і я заплачу над тими молодими смертями,
Поведи мене в луки за Кончею-Заспою, на весняні молоді, соковиті луки, де трави ласкаві, мов малі діти, і на осінні луки з стеклими дзвінкими травами, гірко-солодкими від літніх вітрів, мокрими від теплих київських дощів, шорсткоприємними, мов твої натруджені руки.
Поведи мене, ох, поведи!»
Я скинула з себе чари того темного голосу, тріпнула волоссям, тихо сказала Володі:
— Знаєте що, дайте мені свою руку.
— Мою руку? Будь ласка. Але навіщо?
— У вас дужа рука.
— Це професійне. У всіх шоферів — міцні кисті. Весь час тримаєшся за кермо.
Я не люблю міцних чоловічих рук. Вже зазнала цих рук. Але ж Володя не може бути таким!
— Я вам маю щось сказати! Ви підождете, поки я закінчу сьогодні роботу?
— Та я ж і так сидітиму до закриття бібліотеки.
ВОЛОДЯ
У мене підійшли екзамени, довелося проситися, щоб перевели з міжміських перевозок на внутрішні рейси. Ми їхали з Миколою Кіндратовичем востаннє. Потім йому дадуть іншого напарника. Якби ми не розлучалися, то я, звичайно, нічого б не сказав Миколі Кіндратовичу, а так не втерпів і розповів про Вероніку. Не міг не розповісти. Така дівчина, вперше в житті в мене щось починається велике, а кому розповісти? Батька немає, він загинув на війні, перед матір’ю якось незручно, товаришам казати не хочеться — сміятимуться. А Миколі Кіндратовичу...
Коли ми зупинялися де-небудь в дорозі на ночівлю і над нами виблискувало зорями небо і зорі світили на мене, мов чиїсь високі очі, Микола Кіндратович впадав у філософський настрій і починав:
— От я читав у старинних книжках, що були колись пастухи-халдеї і дивилися вони на небо і без усяких телескопів і зарплат все там розписали, все помітили і передали нам стільки всього, що ми й досі не пішли далі халдеїв. Ти мені скажи, це правда?
— Тільки частково.
— Ясно. Колись були тільки пастухи. А тепер от ми, шофери, вроді пастухів. Нас усе більше й більше на землі і машин усе більше й більше, цілі залізні табуни й отари, і пасемо ми свої залізні вівці та корови по всій землі, і на небо дивимося, і думаємо. Ти скажи мені, це правда?
— Ну звичайно ж, думаємо...
— Ага, я от усю війну водив машину і після війни, вже скільки тих тисяч намотав, скільки днів і ночей, скільки на небо й на землю дивився, а що я побачив, що придумав? Нічого. А халдей колись придумав. Чого б це воно так?
— Бо ви знаєте, що десь хтось за вас думає.
— Ага, начальство все знає, воно газети читає, воно за нас думає, а ми гвинтики-болтики?
— Чому ж? Всі
— Ну що там за пропозиції! Як ремонтувати квартири, або як укрупнити будинкоуправління, або де вішати Поштові скриньки? А я хочу щось таке, як отой халдей.
— Ви просто не помічаєте за собою нічого такого. А от спробуйте пригадати, скільки ви корисного зробили, скільки раціоналізаторських пропозицій висунули, скільки розумних порад дали молодим, таким, як я. От і зараз можете мені порадити, якщо я розповім?
— Ану, що там у тебе?
І я розповів йому про Вероніку.
— Ага, — вислухавши й помовчавши, сказав Микола Кіндратович. — Виходить, вона тебе знайшла і вчепилася в тебе, як кліщ.
— Та ні. Я їй, якщо розібратися, зовсім не потрібний. Є в Києві тисячі хлопців у тисячу разів вродливіших і показніших за мене.
— Вродливими хай будуть дівчата. Нам вистачить і того, що ми чоловіки. Це важкий обов’язок.
— Вона й вродлива, і розумна, і щаслива, і...
— Цілу ніч ікатимеш. Раз вона в тебе вчепилася, значить, їй чогось не вистачає.
— Але що вона в мені могла найти?
— Цього вона й сама тобі не скаже. Я б міг сказати, що в тобі є хороше, але це для дівчини — тьфу! Воно їй ні до чого. А ще б я сказав їй, що ти, брат, трохи того... черевик...
— Черевик?
— Ну да ж. Лапоть. В науку свою, в роботу все, а на дівчат щось не дуже, а це не годиться. От і дожився, що вже тебе дівчата знаходять. Вона ж тебе знайшла?
— Ну, це як сказати...
— Та як сказати? Вона тебе побачила і зразу накинула оком: «Це моє». І тепер зубами гризтиметься за тебе. Нікому не віддасть.
— Ви так говорите, ніби я предмет якийсь чи просто...
— А як же тобі говорити? Дівчина тебе знайшла, а не ти її. А це нікуди не годиться. Ми повинні знаходити собі дівчат, а не вони нас. Така вже наша чоловіча доля.
— Тобто чоловіча гордість?
— Та яка там гордість! Ми повинні шукати, і все! А більше я нічого не знаю. І не подобається мені, що в тебе так вийшло, що не ти її запримітив, а вона тебе.
— Що ж тут поганого? Я не розумію.
— Любові може не бути — ось що.
— Про любов ще говорити передчасно.
— От бачиш: уже й передчасно. А що таке любов? Знаєш, як колись при сватанні казали: «Побачили куницю» і ще там щось таке. Куниця-дівиця, стріляй у неї, вона в тебе стрельне — от і любов. Як постріл, відразу навиліт!
— А в вас теж така любов була?
— Що в мене! В мене могло бути й інакше, ми про тебе говоримо. В мене, коли хочеш, любов затяжна, я й досі, як їду в рейс, то мене жінка мов на той світ випроводжає, і в мене теж мов шматок серця відривається, як подумаю, що лишаю її на цілих шість чи там сім днів. А полюбили ми одне одного під час війни, в куфайках тоді були, в кирзяках, в шапках-вушанках, ніс стирчить, а людини не видно, тільки дух з куфайки йде, і все. От тут і вибирай. А ми вибрали. І добре вибрали. А тепер що? Все зверху! Панчішки там, якась спідничина піддиркана, губи вималювані, волосся під’єрефенене, пурх-мурх, бери мене, а то побіжу далі. Тут воно зразу видно: любов чи просто алюр три хрести і спасибі цьому дому та підем к другому.