День для прийдешнього
Шрифт:
Тут уже не витерпіла навіть Вероніка.
— Замовкни, Гнате, — строго сказала вона.
— Не заважай, хай вибалакається, — спокійно промовив я.
— Попереджаю: вам доведеться довго ждати, у мене дуже великий запас слів. Шекспір, Блок, Ремарк, Хемінгуей, Хікмет, Квазімодо, Цвєтаєва...
— Коти-коти — вже розізлившись, сказав я, — колеса круглі, язик без кісток. Наярюй, а я послухаю. Отже, Клее — раз. Далі? Шагал, Брак, Сальвадор Далі, Поллок, Бюффе. Хто там ще?
— Еге, котик випускає пазурці: перетворюється на тигра. Йому відомо дещо. Це у вас у гаражі на політзаняттях проходять?
— Уяви собі, проходимо. І заходимо так далеко, що тобі й не снилося. Від козака Мамая
— Так, — підсумував Гнатко, — пішли в моду шофери-енциклопедисти з реалістичним нахилом, з поправкою на двадцяте століття. Двадцять перший вік у допотопному гаражі. Місіонер серед заблуканих дикунських душ. Глянь, у мене перстень на пальці, з печаткою. Дикість! Забобони! Жах! Навертай мене в свою віру. Промовляй гучні слова про ідеали.
— А що, ці слова — не модні?
— Просто на них багато пороху.
— А ти замість базікати подбав би ліпше, щоб виблискували ці слова завжди і не покривалися порохом.
— Ходімо звідси, — шепнула мені Вероніка. — Гнат сьогодні просто здурів.
— Він здурів уже давно, — вголос сказав я.
— Ми лаємося, — констатував Гнат. — У нас нема чим крити, ми криємо лайкою, скоро перейдемо до матюків.
Атака почалася з дитячого: «Віддай, це моє!» Гнат і, мабуть, деякі з присутніх, може, отой композитор або отой поет з своїми булижниками, — всі вони мали на мене зуб за Вероніку. Ага, ти хочеш відібрати в нас таку дівчину, нашу дівчину? Не дозволимо! Покажемо їй, на кого хоче нас зміняти, покажемо тобі самому твою відсталість і всезагальну інтелектуальну зачуханість.
Але це тільки початок. Далі — більше. Атака розрослася. Вона вже спрямована не тільки проти мене — проти всього нашого життя.
— Найкраще піти звідси, — підождавши, поки підведеться Вероніка, і, підвівшись теж, сказав я, — вас тут багато, я один, ви вже більш-менш притерлися один до одного, я серед вас — чужий. У вас все ж таки, очевидно, є якісь спільні точки дотику, в мене з вами їх нема і ніколи не буде. Але перед тим, як піти звідси, я хочу сказати вам ось що.
Вам не подобається наше життя, наші ідеали, наша праця, наші люди. Все для вас — не так. А як же треба? Вам здається, що ви знаєте. Насправді ж ви співаєте з чужого голосу. Ви пішли за тими крикливими кабінетними пророками Заходу, що буцімто склали біблію сучасної людини, написали її тексти, намалювали мініатюрки, змайстрували псалми й молитви. Якщо вірити їм і вам, то людина — ніщо. Вона гола на океані снігів життя. Бийся все життя головою об стіну, голова розіб’ється — стіна зостанеться. Тоді нащо битися, задля чого боротися?
Щастя? Воно по той бік стіни, до нього не проб’єшся, про нього можна тільки марити! А тому — віддаймося суму і розпачу, попливемо на хвилях підсвідомості аж до химерних галюцинацій, — чим дивовижніші наші марення, тим багатші наші натури. Нас не вдовольняють коробки будинків, у яких люди одержують квартири, ми вмираємо без каплиці Массачузетського університету, збудованої Ван дер Рое, і без каплиці Роншана, зробленої великим Корбюзьє.
Гаразд, допустимо, що це справді може бути цікаво: глянути на дивовижно багату натуру. На того Корбюзьє, який майже півстоліття споруджував оригінальні будинки, співав гімн людському житлу, а потім втяв у Роншані якусь бетонну подушку на павучих ногах, і назвав її каплицею, і засклив щілини-бійниці в подушці різнобарвним склом, несміливо натякаючи на втрачену красу середньовічних вітражів. У Корбюзьє відчай людини, ідеали якої розбилися об холодну байдужість капіталістичного суспільства. Але ж у вас: що є, окрім декларування своїх
Я знаю, ви скажете: не наше діло. Інтелігенція — самостійний клас. Про це записано в Програмі. Тут ви можете козирнути навіть Програмою. Отже, розподіл праці. Але він існує в нас, щоб кожен віддавав суспільству всі свої здібності. А кому збираєтесь адресувати свої здібності ви? Ага, у вас немає замовника! Суспільство не доросло до вашого рівня!
Нас ви вважаєте грубими, неінтелектуальними, нудними. Тільки ж забули ви, що, поки крутилися у ваших головах усілякі там теорії і вистрибували перед очима модерністські чортики, ми відбудували після війни країну, нагодували всіх хлібом, підняли цілину, збудували могутні гідростанції, запустили в космос кораблі, добули алмази земні і добуваємо штучні. Я знаю київського інженера Шульженка, який брав участь у розробці технології добування штучних алмазів. Він такий, як усі. Любить Миколу Островського і Горького, читає Шевченка і співає українських народних пісень, а ще носить на пальці старомодну каблучку, щоб бути вірним своїй молодій дружині, бо порядність ніколи не буде вважатися застарілою, є багато речей вічних, а це прості речі: Вітчизна, праця, любов, мати, небо.
Ми запустили в небо першого супутника і першого космонавта, ми будуємо комунізм — це бачить увесь світ, а ви сидите в самому центрі Києва і нічого не бачите, у вас перед очима плавають різнобарвні трикутники і кружальця Пауля Клее і Хуана Міро, вас дратує червоний колір наших прапорів, як того бика з кориди — червона мулета торреро, ви начиталися книжок про бій биків, про кальвадос, про неповнолітніх коханок — і вже вам не по нутру Довженко, який розкриває велику долю нашого народу, вже вам не подобаються його фільми, а подобається тільки «неореалізм», та ще якась там «нова хвиля» в західному кіно, та ще Антоніоні, для якого людина — це не борець і діяч, а якийсь розмазаний символ буття.
— Це лекція? — прискалив око Гнатко.
— Ви мене викликали на суперечку. Сперечатися я не вмію, але завжди і будь-де стану на захист усього того, чим дорожу, заради чого живу. Свого — не віддам нікому! І не проміняю ні за які екзотичні імена. У нас багато своїх дорогих імен. Я сказав те, що думав, коли хочете, подумайте над моїми словами. Їх ви почуєте від кожного в Києві. Київ за стінами цієї квартири, мільйонний Київ, а вас тільки десяток. Весь Київ думає так, як я, а ви думаєте по-своєму, «оригінально». Кому потрібна ця «оригінальність»? Вам самим. Але тоді подумайте, кому потрібні ви?
— Яка зворушлива відсутність скромності, — засміявся Гнатко. — Я — це Київ. Я йду від вас, залишаючи вам свої віщі думи. Я так вирішив.
— Генсек ООН У Тан сказав: «В цьому недосконалому світі доводиться згоджуватися не на зовсім досконалі рішення», — мовив недовчений композитор.
— Гнате, ти здурів, — зло кинула Вероніка. — Я ніколи тобі не прощу.
Вона вже одягалася в передпокої, коли Гнатко вибіг туди, вхопив її за руки.
— Ніко, це ж тільки вільний обмін думками! Ми зараз вип’ємо мирову і продовжимо нашу зустріч. Ну, Ніко!
— Ми йдемо, і більше моєї ноги тут не буде, і можеш не вітатися зі мною, бо відповіді все одно не матимеш.
— Та ти закохана, Ніко! Вітаю, колего, — поклін у мій бік. — Це неабиякий успіх. Кому не везе в дискусіях, везе в коханні, так казали ще древні греки. А може, й не греки, може, то я сам вигадав. Ніко, я впаду на коліна!
— Можеш падати хоч на живіт.
Ми пішли. На сходах Вероніка швидко нахилилась і поцілувала мене в щоку.
— Побачать, — сказав мляво я.
— Нехай.