День шостий

Загребельный Павел Архипович

Першим належало подати голос командирові, тож першим справді обізвався Султанов.

— Що це? — суворо спитав він Грановського.

— Гайдн.

— Німець?

— Бетховен теж німець, — з образою у голосі зауважив Грановський.

— А хто проти Бетховена? — здивувався Султанов. — Я особисто не бачу нікого. Може, ви бачите, Грановський? Мовчите? Гаразд. Це у вас кларнет? Так? З чого він зроблений? Можете не відповідати. Не знаєте. А в нас є такий інструмент — зурна. Справжню зурну роблять із гомілки героя. Тоді вона може вести своїм голосом цілий народ за собою.

Ви не чули зурни? Ніхто ие чув? Шкода. Дозвольте ваш кларнет, Грановський.

Він узяв інструмент, дмухнув у нього, пробігся довгими сильними пальцями по клавішах, обвів поглядом своїх солдатів, і враз ця чорна дудка з лискучими клапанами на ній заклекотала таким могутнім клекотом, вдарила такими пронизливими звуками, покликала й повела їх — не відірвешся, не вивільнишся, не порятуєшся.

— Отак, Грановський, — сказав Султанов, витираючи наконечник кларнета. — Отак! Оголошується перерва на півгодини! Після перерви будемо займатися вивченням місцевості!

— Товаришу сержант! — закохано дивлячись на Султанова, вигукнув Грановський. — Але це ж музика! Ви справжній артист!

— Одставити, — відмахнувся Султанов. — До служби це не має ніякого відношення.

Він підвівся і став ходити туди й сюди «по розташуванню», як сам би висловився, а всі сиділи, здивовані й приголомшені тим, як несподівано розкрився перед ними Султанов — і самою музикою, і ще чимось незнайомим, тривожним.

Козак несподівано простягаув руку до кларнета Грановського, несміливо доторкнувся кінчиками пальців до клавішів, і пальці йому одразу затерпли, він лякливо відсмикнув їх.

— Чого ти? — ласкаво сказав Грановський. — Вмієш грати? На якому інструменті?

— Тільки на мандоліні. У нас у школі був музичний гурток. Ну і… Але хіба то музика? «Полька-радіо», «Амурські хвилі», «Краков'як», «Чардаш»…

— У тебе пальці піаніста, — втішив його Грановський. — Ти навіть не знаєш, які в тебе пальці! Це не пальці, а суцільне мистецтво!

— Не дурачся, Грановський, — подав голос Боря Тетюєв. — Чи ти знаєш, що таке мистецтво? І чи хто з вас знає? А от я знав мистецтво таке, що вам і не снилося! Думаєте, я шофер та й усе? А мене в Академію мистецтв усі скульптори наперехват! Билися за мене. Всі хотіли ліпити з мене Аполлона.

— Кого-кого? — обізвався Палярус, який перед мистецтвами німотствував і знікчемнювався добровільно й з радістю.

— Аполлона, бога краси й мистецтв.

— Сміх у залі, — спокійно заявив Палярус. — Коли Боря Тетюєв Аполлон, тоді хто я — Костя Палярус?

— Коли рука летить над клавішами, — задумливо промовив Грановський, — вона летить над світом, над життям і вічністю. Ви це розумієте?

— Пожвавлення у залі! — хмикнув Палярус.

— Палярус! — із притиском промовив Грановський. — Я чув, ніби ти будував московське метро. Припустимо, що будував. Не станемо перевіряти. А я не тільки музикант, а й штангіст. Я можу кидати через себе таких, як ти, і правою і лівою рукою. Потрібні пояснення?

— Тиша в залі, — зітхнув Палярус.

— Слухай, Грановський, — палко зашепотів Козак. — Ти ж такий музикант! Як же ти опинився тут? Навіщо?

— Ну, звичайно ж, я

був у музвзводі, — Грановський витирав кларнет, акуратно вкладав його в чорний, вистелений із середини чорним бархатом футляр, — міг би лишатися там до кінця війни. Але ось нас піднімають по тривозі, везуть машинами з Києва у Броварські ліси, там уже зібрано тисячі війська, чи я там знаю, скільки, усі вишикувані чотирикутником, каре, як колись казали, а всередині чотирикутника викопана яма, перед ямою молодий білявий чоловік, у нашій формі, але без пояса, руки йому зв'язані за спиною. Перед ним відділення солдатів, у касках, і з гвинтівками напоготові, трохи збоку — Генерали, і серед них сам Кирпонос. Тоді читають вирок. За зраду Батьківщині і за те, що хотів служити фашистам, перебіг до них, пройшов школу диверсантів (за тиждень!), вистрибнув із парашутом на станції Дарниця, ракетами давав знати ворожій авіації про рух ешелонів, за все це — найвища міра покарання, розстріл! Ну, ми там не грали, тільки стояли і дивилися, але коли я про все розповів своїй мамі, то вона сказала:

— Ти ж можеш бути солдатом, а не музикантом?

І я попросився в артилерію.

— Грановський, дай я тебе поцілую! — вигукнув Палярус. — Ти хотів у корпусну артилерію, а потрапив у протитанкову. Як наш Козак: їхав у берегову, а опинився у сухопутно-смертоубийственній!

— Ая не шкодую, — сказав Козак. — Може, хтось чув од мене, що я шкодую?

— До речі, я так само, — підтримав його Гра- новський. — І хто хоче мати зі мною справу, хай спробує заперечити.

Підійшов Султанов, скомандував:

— Встати! Починаємо ознайомлення з місцевістю…

Ганяв їх до самого вечора. Переміряли ногами всі відстані довкола вогневої позиції. Обійшли все довкола. Побували на березі Дніпра.

Коли коротенький ланцюжок їхнього строю ви- зміївся понад глиняною кручею і опинився на березі і коли їм у розігріті обличчя дихнуло прохолодою ріки і очі наповнилися її широчінню, Султанов одразу відчув, що його влада над цими молодими душами тут закінчилася, тому, не гаючись і не роздумуючи, скомандував:

— Вільно! Розійдись!

І вони побігли до води, грузнучи в піску, насилу вивертаючи з його чіпких пасток тяженні чоботяри, сміючись і розмахуючи безладно руками, вигукуючи слова, значення яких не знали й самі.

— Ех, водичка, благодать Божа! — похлюпотів долонями в м'якій теплій воді Палярус. — Покупатися б та помити своє грішне тіло! Товаришу сержант, дозвольте?

— Купання дозволяю, — підходячи до води, сказав Султанов. — Двадцять хвилин на купання!

— Мало, товаришу сержант! Ну, хоча б півгодинки!

— Не торгуйтесь, Палярус. До речі, три хвилини вже минуло…

Вони стали скидати з себе обмундирування. Султанов стояв і спокійно спостерігав. Гірські люди не купаються. Це для рівнинних жителів. Козак нічого не бачив і не чув. Перший опинився у воді. Пробрьохав по мілкому, склавши руки стрілою, пірнув углиб, блиснув білою спиною далеко від товаришів, поплив на широчінь, на бистрину, туди, де за фарватером ріки зеленів довгий острів, весь у травах і нахилених над ними розложистих вербах.