День шостий
Шрифт:
— Здрастуйте, — привітався чоловік, — я голова сільради Мар'яненко, — а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мовляв, вони — його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє…
Султанов провів поза поясом великими пальцями, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку,
— Від усього нашого особового складу висловлюю вам велику подяку та допомогу! — звернувся до Мар'яненка і жінок. — Прошу до нас. Познайомтесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?
— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.
— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.
Голова кліпав очима, нічого не розуміючи.
— Може, вам поміч якась потрібна? — поспитав. — З продуктами чи там що?
— Всім забезпечені. Дякуємо.
— Та це ми дякуємо, що наше село, значить, у такій обороні.
— Можете бути спокійні. Мої бійці виконають свій обов'язок до кінця! — приклав руку до пілотки Султанов.
Боря Тетюєв підштовхнув непомітно Козака, скосив очі на сержанта. Ну, який у нас командир! Які слова знаходить!
Мар'яненка з жінками проводжали аж до шляху, коли ж усі зібралися на вогневій, Султанов підкликав Ардаб'єва.
— Їздовий Ардаб'єв, що це у вас? — спитав сухо, показуючи на каску з яйцями.
— Яйця, товаришу сержант.
— Щось я не пригадую, щоб у вашому речовому атестаті значився кошик для курячих яєць.
Ардаб'єв переводив погляд з одного на другого, шукаючи підтримки, але у всіх в очах вичитував тільки сміх і тому не знав, як поводитися.
— Так, товаришу сержант, це ж та всю батарею! Подарунок місцевого населення. Для зміцнення наших сил і боєготовності.
— Щоб це було востаннє, — суворо попередив
його Султанов.
— Так точно, востаннє, товаришу сержант.
— А з яєць що — яєчню зробимо?
Ардаб'єв зрадів.
— Можна, товаришу сержант, це можна!
— Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.
— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.
Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.
— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.
—
— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?
— Просив сковорідку. Яєчню смажити.
— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,
— Бойові навчання.
— Та знаю. Чула. То зайдеш?
Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.
— Пробач, Надю, не міг вирватися.
— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.
— Я на мить одну. Біжу! Наказ!
— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.
— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.
— Ах, який же ти…
Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.
— А сало навіщо?
— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!
— Бери, бери! — подала голос і Надька.
— Ну, спасибі! Я все Султанову… Я йому скажу… Ми з ним…
Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:
— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це… Ви самі розумієте… Товаришу сержант…
Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».
— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.
— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!
— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!
А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!
Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?
— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.
— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.
Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому: