Десяте Правило Чарівника, або Фантом

Гудкайнд Террі

Граціозно ступаючи по гранітних сходинках, Шота не відриваючись пильно дивилася на Річарда. Її густе хвилясте волосся розсипалося по плечах і злегка іскрилося в променях ранкового сонця. Відкрите, з прозорої тканини, плаття ідеально підходило до рудого кольору її волосся. Сукня, здавалося, пливе разом з нею, тісно облягаючи вигини тіла при кожному русі. Принаймні, ті вигини, які воно прикривало.

Нарешті Шота відвела очі від Річарда і з викликом подивилася на Ніккі. Такий погляд змусив би поникнути будь-кого, але ніякого

ефекту на Ніккі він не зробив. В голові у Річарда промайнула думка, що зараз поряд з ним стоять дві найбільш небезпечні на світі жінки. Він майже очікував, що ось-ось небо затягнуть чорні грозові хмари і заблищать блискавки, але небо залишалося зухвало чистим.

Нарешті, Шота знову подивилася на Річарда:

— Твій друг Чейз був серйозно поранений.

Річард очікував від Шоти чого завгодно, але тільки не цього.

— Чейз…?

Раптово з'явився Зедд і проштовхався між Річардом і Карою.

— Шота! — Сердито викрикнув він. Його обличчя почервоніло, і причиною тому явно була не пробіжка по коридорах Замку. — Як смієш ти з'являтися в Замку! Спочатку обманом виманила у Річарда його меч, а потім…

Річард обхопив діда за груди, щоб той не кинувся вниз по східцях.

— Зедд, заспокойся. Шота говорить, що Чейз серйозно поранений.

— Та як вона взагалі…

Голос Зедда раптово перервався, коли він, нарешті, усвідомив слова Річарда. Його широко розплющені очі звернулися до Шоти.

— Чейз? Поранений? Добрі духи… як?

Тут Зедд помітив другу жінку, що стояла трохи позаду і тримала поводи коней. Він зажмурився немов від яскравого світла.

— Джебр? Джебр Бевінвьє?

Жінка тепло посміхнулася.

— Давно не бачилися. Я не була впевнена, що ви згадаєте мене, Чарівник Зорандер.

Цього разу Річард не став утримувати Зедда, коли той кинувся вниз по ступенях щоб укласти жінку в теплі, оберігаючі обійми.

— Чарівник Зорандер…

— Зедд. Пам'ятаєш?

Вона трохи відсунулася, щоб заглянути йому в обличчя. Посмішка на мить пробилася крізь застеляючий її очі сум. І розтанула.

— Зедд, мій дар видіння пропав…

— Пропав? — Лице Зедда напружилося, він випростався і схопив її за плечі. — Давно?

Жахлива мука знову заповнила її очі.

— Близько двох років.

— Два роки… — голос Зедда тривожно затих.

— Тепер я тебе згадав, — сказав Річард, спускаючись сходами. — Келен розповідала про тебе.

Джебр у відповідь спантеличено насупилася.

— Хто?

— Привид, за яким він ганяється, — промовила Шота, рішуче дивлячись на Річарда, ніби викликаючи його на суперечку.

— Жінка, яку він шукає — не привид, — сказала Ніккі, переводячи увагу Шоти на себе. — Завдяки твоїм двозначним і досить дорогим натякам, ми отримали підтвердження істинності того, про що нам постійно твердив Річард. Мабуть, ти все ще не в курсі.

Крижаний погляд Ніккі нагадав Річарду

про ім'я, під яким вона колись була відома — Пані Смерть. Холодна владність в її голосі була цілком під стать погляду. У світі було мало жінок, яких би боялися так само сильно, як Ніккі. За винятком, можливо, Шоти. А поведінка Ніккі прямо вказувала на те, що її все ще варто боятися.

Шота повільно і байдуже оглянула рожеву нічну сорочку. Річард очікував якоїсь колючки, але Шота тільки люто зблиснула очима.

— Ти спала в його ліжку.

Відьма і сама в якійсь мірі здивувалася зі своїх слів, ніби ця думка прийшла їй в голову раптово.

Ніккі, задоволена тим, що Шота злиться, знизала плечима.

— Ага, спала.

Шота у відповідь злегка скривила губи в єхидній усмішці.

— Але тобі ще не вдалося переспати з ним. — Усмішка стала ширше. — Ти намагалася, моя люба? Чи боїшся, що він відмовить?

— Не знаю. Розкажи мені, що відчула ти, коли була відкинута, тоді я вирішу.

Річард обережно відсунув Ніккі від краю сходинок, поки ці дві жінки не спробували створити щось суттєвіше, наприклад, видряпати одна одній очі. Або спопелити одна одну.

— Шота, ти сказала щось про причину, яка привела тебе сюди. І краще, якщо б цією причиною не було те, про що ви тільки що говорили.

Шота м'яко видихнула.

— Я знайшла твого друга Чейза. Він був серйозно поранений.

— Це ти вже говорила. Як це сталося?

Шота, не відриваючись, дивилася в його очі.

— Йому було завдано удару прекрасно знайомим тобі мечем.

Річард від подиву моргнув.

— Чейза поранили Мечем Істини? Самуель напав на нього?

— Боюся, що так.

Зедд вказав своїм кістлявим пальцем на Шоту.

— Це твоїх рук справа!

— Дурниці, — Шота теж підняла палець, як тільки Зедд присунувся ближче, але більше попереджаючи, ніж звинувачуючи. Цей жест, як і її слова, змусили Зедда зупинитися.

— Мені не потрібен меч, щоб заподіяти шкоду. — Вона вигнула брову —. Хочеш перевірити, чарівник?

— Припиніть! — Річард збіг сходами, стрибаючи через дві сходинки, встав між Шотою і дідом і втупився в Шоту.

— Що відбувається?

Шота сумно зітхнула.

— Боюся, я сама до кінця не розумію.

— Ти віддала мій меч Самуелю. — Річард намагався, щоб голос прозвучав як звичайно, намагався приховати свій гнів, але зовсім не був упевнений, що йому це вдалося. — Я попереджав тебе про його характер. Але, незважаючи на моє попередження, ти наполягла, щоб він отримав цей меч. Я хочу знати, чого він добивається. Де Чейз? Наскільки серйозно він поранений? І де Рейчел?

Шота насупилася.

— Рейчел?

— Дівчинка, яка була з ним, його прийомна донька. Вони удвох поверталися в Вестланд. Чейз збирався привезти свою сім'ю сюди, в Замок. Ти хочеш сказати, що дівчинки з ним не було?