Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Вона кинулася слідом.
— А вам не здається, що відьма може виявитися набагато небезпечнішою за Звіра?
Річард озирнувся через плече.
— Пані Кара, сьогодні вранці ти прямо як сонячний промінчик, правда?
37
Дощ змінився снігом. Вони вийшли з густої лісової хащі і тепер рухалися через зарості невисоких дерев до межі лісу. За суворих умов цієї місцевості хирляві деревця, покриті дрібним листям, прийняли тут потворно вигнуті форми. Рослинність в цьому химерному лісі нагадувала скелети, назавжди застиглі в неприродних страдницьких
Жителі цих країв через забобонний страх ніколи не відвідували цей химерний світ. Річард же був позбавлений цього почуття — він завжди вважав будь-які забобони наслідком невігластва. В основі всякої забобони, вважав він, лежить не що інше, як прагнення слабкої людини відступити перед силами природи, її небажання прийняти навколишній світ таким, який він є. Сам він завжди вважав за краще докласти зусиль і вижити, ніж здатися і стоячи на колінах благати якісь незбагненні сторонні сили змилуватися над ним.
Зрозуміло, йому теж не доставляло задоволення перебувати в цьому потворному лісі, що навівав неприємні думки. Але він побачив немало неприємних місць і чудово розумів, чому місцевість виглядає саме так. А ще він знав, що з первісними страхами можна і потрібно боротися. Один із способів — це запасти якомога більше талісманів і амулетів, які, як вважається, відлякають злобних демонів і змусять темні сили відступити. Люди частенько з повною впевненістю оголошують, що подібні сили незбагненні для простих смертних, в той же час несамовито запевняючи, що магічна влада всіляких талісманів здатна заспокоїти дикий норов цих грізних сил і завзято стверджуючи, що для захисту від них потрібна одна лише віра і більше нічого.
Віруючи тільки у вільну волю, Річард вибрав другий шлях: він завжди був готовий до небезпеки, завжди тримався насторожі, завжди був здатний взяти на себе відповідальність за власне життя, та й за чужі теж. Самою суттю його натури було протиставлення вільної волі приреченості. Ось чому він скептично ставився до різного роду пророцтв, не бажаючи визнавати їх цінність. Він завжди вважав, що віра в визначеність долі повністю заперечує вільну волю людини, перетворює його на раба обставин, робить покірною іграшкою зовнішніх сил.
Поки вони рухалися через цей химерний ліс, Річард не спускав уважних очей з навколишньої місцевості, але так і не помітив ні міфічних чудовиськ, ні мстивих примар. Тільки піднятий вітром сніг літав між кривих стовбурів.
Після виснажливої подорожі в жаркому і вологому кліматі мороз, з яким вони зіткнулися під час підйому на високий гірський перевал, зажадав величезної напруги сил, тим більшої, тому що сніг часами змінювався дощем. Незважаючи на втому від підйому по гірській стежці, вони були змушені рухатися у швидкому темпі ще й через те, що промокли наскрізь. Річард знав, як легко вбиває холод, і швидкість, з якою вони рухалися, була в прямому сенсі питанням життя і смерті. Він відмінно знав, що спокуслива пісня морозу могла змусити людей лягти і заснути. Але під чарівним плащем такого сну стомленого мандрівника підстерігає вірна смерть. Одного разу Зедд зауважив, що смерть є смерть, а значить можна бути не менше мертвим від холоду, ніж від стріли або ножа.
Крім того, і Річард, і Кара прагнули залишити якомога більшу відстань між ними і тієї пасткою, в яку вони майже догодили під час останньої стоянки. Опіки від дотику павтини вкрилися пухирями і боліли. Він з тремтінням згадував про те, що ледь не сталося тоді.
У той же час, про мету своєї подорожі він думав теж з побоюванням. В останню їхню зустріч Шота попередила, що якщо він коли-небудь появиться в межах Землі Агада,
Він відчайдушно шукав хоч кого-небудь, хто міг розповісти йому щось корисне. Людей, до яких він міг би звернутися; речі, які він міг би відшукати; інформацію, яка допоможе… Хоч що-небудь! Ніккі не могла запропонувати нічого. У чомусь міг би допомогти Зедд… А можливо, були ще й інші, здатні додати нові штрихи в цю головоломку. Але, на думку Річарда, ніхто з них не в змозі був зробити стільки, скільки може Шота. Це міркування і визначило його вибір.
Глянувши вгору, Річард відмітив сніжні шапки, наметені вітром. Трохи осторонь був видний голий схил крутої гори, облямований вузькою стежкою, що проходила уздовж більш низьких вершин, покритих крижаною нетанучою шапкою. Важкі мокрі хмари чіплялися за сірі піки скель, спрямовані в небо. Смуги туману — від легкої димки до густого покрову, який заглушає навіть звуки — обмежували видимість в одних місцях і повністю закривали огляд в інших. Майже неходжена, крута і слизька стежка час від часу виднілася в розривах туманної пелени, йдучи вниз до підніжжя.
Коли черговий порив вітру жбурляв мокрим снігом їм в обличчя, Річард лише щільніше загортав плащ, долаючи опір вітру. Рідкісні деревця, що росли на голому кам'янистому грунті, вимушені були, щоб вижити, пристосовуватися на своєму місці не тільки до нахилу гори, але і до ударів вітру. Річард зігнув плечі, намагаючись сховати обличчя від жалячого морозного і мокрого вітру. З тієї сторони, яка частіше виявлялася відкритою поривам вітру, плащ покрився ламкою крижаною кіркою.
Через виючий вітер розмовляти на гірському перевалі було важко. Висота і напружене протистояння проти пронизливого вітру зовсім не розташовували до бесіди. Повітря вистачало лише для важкого дихання. Дивлячись на Кару, Річард прекрасно бачив, що й вона тут — на висоті — відчуває себе анітрохи не краще за нього самого.
Та й настрій для бесіди було невідповідним. Річард багато днів намагався поговорити з Карою, та тільки результат розмов був один — вона виявлялася засмученою його питаннями в тій же мірі, що і він її відповідями. Він знав, вона вважає його питання повним абсурдом, точно так само він сприймав її відповіді. Неточності та прогалини в спогадах Кари спочатку турбували, потім почали дратувати. Кілька разів він змушував себе прикусити язик, щоб не наговорити зайвого. Йому доводилося нагадувати собі, що в її діях не було наміру заподіяти зло. Крім того, він знав, що Кара заради його спокою, готова сказати все, що він хоче почути, і зробить це, якщо він буде наполягати. Однак брехня не допоможе повернути Келен. Йому потрібна була правда; адже саме за цим він і прямував до Шоти.
Річард постарався до найменших деталей пригадати час, який Кара провела з ним і Келен. Кара пам'ятала багато важливих подій тих днів, але пам'ятала в дуже дивній інтерпретації, зовсім не відповідаючій тому, як все було насправді. У більшості випадків — на зразок того, коли він відправився в Храм Вітрів — Кара просто не могла пригадати обставин, в яких ключовою фігурою була Келен. В інших випадках спогади Кари сильно відрізнялися від подій, що відбувалися в дійсності.
У всякому разі, від тих, що пам'ятав сам Річард. Дійшло до того, що часом він починав допускати, що з пам'яттю і справді негаразд саме у нього. Кара вважала, що він «згадує» те, чого ніколи не було, хоча ніяк не проявляла свого осуду. Однак продовжувала вважати його фантазії про зниклу дружину чимось типу бур'янів, що виникають всюди після дощу.