Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
— Я не знаю, що може означати гадюка з чотирма головами.
— Усвідомлюєш ти це чи ні, але наша угода виявилася справедливою. Я дала тобі відповіді, яких ти потребував. Ти — Шукач, або, принаймні, був ним; ти повинен зрозуміти значення цих відповідей.
З цими словами вона повернулася і попрямувала вниз по дорозі, освітлена золотистим світлом.
— Ходімо, — повернувся він до Кари. — Мені не хочеться з'ясовувати, чому нам не варто залишатися тут в темряві.
Кара обдарувала його крижаним поглядом. — Смію думати, це має деяке відношення до маніяка, озброєного смертоносним мечем, який стежить за
Річард понуро подумав, що вона права. Самуелю, можливо, не достатньо просто володіти мечем. Можливо, він вирішить усунути навіть шанс того, що законний власник одного разу захоче пред'явити права на зброю, або повернути її якимсь іншим способом.
Що б не говорила Шота, справжнім злодієм був Самуель. Меч Істини належав Першому Чарівникові. Тільки він мав право називати Шукача і вручати йому зброю. Іншого способу законно роздобути меч не було, і саме Річард був істинним Шукачем.
З огидою і жахом він зрозумів, що зрадив ту довіру, яку надав йому дідусь, вручивши Річарду меч.
Але яке значення мав меч, якщо зберегти його означало відняти життя Келен.
А для нього не було нічого більш цінного, ніж життя.
43
Річард був настільки занурений у свої думки, що й не помітив, як вони покинули Землю Агада, рухаючись у бік гір. В золотих променях низького сонця дерева відкидали на стежку довгі тіні. Але тиха краса навколишньої місцевості сьогодні не привертала його уваги. Сонце ось-ось повинно було сісти, але йому хотілося відійти якомога далі і від долини, і від болота, перш ніж стане зовсім темно. Всі його зусилля були підпорядковані одній меті — переставляти ноги одну попереду іншої… переміщатися… рухатися вперед.
До того часу, як вони вийшли з лісу і рушили по болоту в сторону круч, які ніби охороняли підходи до долини, внизу вже панувала нічна темрява. Небо над вершинами гір ще було глибокого синього кольору, але останнє денне світло не могло проникнути крізь крони дерев, і на болоті, здавалося, взагалі настала ніч. Глибокі тіні тут були зовсім не такими, як у долині. Болотні тіні приховували відчутну, але звичайну загрозу, тоді як тіні навколо оселі Шоти таїли не настільки очевидні небезпеки, і як підозрював Річард, могли виявитися більш згубними.
Звуки болотного життя: всі ці свисти, шерехи, цокання, щебетання, віддалені крики ледь сприймалися свідомістю Річарда. Він був глибоко занурений у свій власний світ, повний відчаю і цілеспрямованості, що переплуталися в гігантський хворобливий і суперечливий вузол.
Коли Шота почала говорити йому про гончу Крові, що переслідує його, він уже знав від Ніккі про Звіра, створеного за наказом Джегана. Подорож до Шоти не коштувала тих дрібних подробиць, що він дізнався про природу Звіра. У кінцевому рахунку, вона розповіла занадто мало речей, які дійсно мали для нього значення. Тих, заради яких варто було пускатися в такий важкий шлях. Тих, за які він заплатив ціну, усвідомлювати яку починав тільки зараз. Його пальці постійно шукали руків'я меча, але лише знову і знову переконувалися, що знайомої вірної зброї на звичному місці не було.
Він намагався не думати про це, але більше ні про що не міг думати. Він відчував, що отримав допомогу,
Йому вистачало уваги, щоб не наступити на чорно-жовту змію, що згорнулася серед коренів, або уникнути дотику схожих на тіні павуків, що причаїлися під широким листям. Він огинав зустрічні кущі, коли помічав у них що-небудь, здатне нести загрозу. Але, заглиблений у свої думки, робив це напівсвідомо.
Зі звичною швидкістю крокуючи по темній стежці, Річард знову і знову відновлював у пам'яті кожне слово Шоти. Знову і знову розглядав скарби, за які заплатив таку жахливу ціну. Кара просто крокувала слідом, відмахуючись від хмар комах, що кружляли біля її обличчя. Час від часу над стежкою миготів силует кажана, що полював на комах, сполоханих ними.
Пробираючись через поплутані рослини, Річард розсунув зарості виноградних лоз і вже заніс ногу над сплутаними корінням, що нагадувало клубок розлючених змій. Ще в перші відвідини він дізнався, як легко нога може догодити в таку пастку, але був повністю поглинений думками про Вогняний Ланцюг, про те, що це означає і де його шукати. Він майже вступив в темну воду, невидиму в темряві, і тільки рука Кари, яка швидко охопила йому груди, в останній момент зупинила його. Оговтавшись, він відшукав їх власні сліди, що ведли в долину, по яких вони тепер рухалися у зворотному напрямку.
Він болісно намагався пригадати, чи чув він коли-небудь словосполучення Вогняний Ланцюг, але всі його спроби були настільки ж успішні, наскільки яскравим було світло навколо нього. Ці слова були достатньо незвичайними, щоб він їх запам'ятав, якби коли-небудь йому доводилося зустрічати їх разом. Він дуже хотів би, щоб Шота пояснила їх значення, але знав, що вона говорила правду, коли розповідала про своїх видіння як про такі, що приходять до неї не маючи ні початку, ні кінця, ні пояснення.
У той же час він страшився того, що можуть значити слова Шоти «те, що ти шукаєш, давно поховано».
Це попередження викликало біль у грудях. Він боявся, що це може означати смерть Келен, яка давно мертва й похована.
З того самого ранку, коли він прокинувся і не знайшов її поруч, він відчував себе втраченим. Без Келен увесь інший світ не мав для нього ніякого сенсу.
Він не міг дозволити собі вірити в її смерть. Замість цього він викликав у пам'яті її прекрасні зелені очі, в яких світився неабиякий розум; її особливу посмішку, призначену тільки йому одному; всю її, таку живу і реальну.
Але слова Шоти знову і знову виникали в його пам'яті; І він повинен зрозуміти їх. Якщо хоче відшукати Келен.
Останнє попередження «остерігатися гадюки з чотирма головами», на перший погляд зовсім не мало до нього відношення. Але чим більше він про це думав, тим більше починав усвідомлювати, що необхідно обміркувати ці слова як можна ретельніше. Йому все більше здавалося очевидним, що ця чотириглава гадюка — чим би вона не була — так чи інакше, відповідальна за зникнення Келен.
Він намагався зрозуміти, чи правдивий його здогад, чи це тільки домисел, викликаний зловісним звучанням попередніх слів Шоти. Він не міг дозволити собі помилитися у виборі напрямку пошуків і даром втратити цінний час. Він боявся, що вже занадто багато витратив його даремно.