Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Брови Кари злетіли вгору.
— Рікка готує?
Зедд здригнувся і повільно видихнув крізь зуби.
— Тільки не кажіть їй, що я так сказав. Інакше цьому кінця не буде. Ця жінка…
— Зедд, — перервав його Річард. — У мене неприємності, мені потрібна твоя допомога.
— Все добре? Адже ти не не захворів, так? Ти не схожий на себе, мій хлопчику. — Зедд притиснув руку до чола Річарда. — Найгірше це коли захворієш влітку, ти ж знаєш. Спека і висока температура — дуже погане сполучення.
— Та ні, це не те… Мені треба поговорити з тобою.
— Ну що ж, давай
— Про це ми поговоримо трохи пізніше, — Річард роздратовано звільнився з рук Зедда, намагаючись уникнути цієї теми.
— Ти ж сам хотів поговорити. Так говори, розкажи мені, де меч. — Зедд широко посміхнувся Ніккі. — І хто ця прекрасна чарівниця, що прийшла з тобою?
Річард, не звертаючи уваги на посмішку Зедда, глянув на Ніккі.
— Вибач, Зедд. Це — Ніккі. Ніккі, це…
— Ніккі! — Заревів Зедд і відступив на кілька кроків назад, немов побачивши гадюку. — Та сама Сестра Темряви, яка відвела тебе в Старий Світ? Та сама Ніккі? Чому ця мерзотниця з тобою? Як ти посмів привести її сюди?
— Зедд, — різко перебив його Річард. Ніккі — мій друг.
— Друг? Та ти при своєму розумі, Річард? Як ти можеш…
— Зедд, тепер вона на нашому боці. — Він підтвердив свої слова енергійним жестом. — Точно так само, як Кара або Рікка. Багато що змінилося. Адже раніше будь-яка з них…
Його голос стих, коли дід глянув на нього.
— Ти зрозумів, що я хочу сказати. Ти знаєш, що я повністю довіряю Карі, і вона виявилася гідною цієї довіри. Точно так само я довіряю Ніккі. Я готовий довірити їм обом своє життя.
Зедд, нарешті, взяв Річарда за плече і злегка підштовхнув.
— Схоже, я зрозумів, що ти хочеш сказати. З тих пір як я вручив тобі Меч Істини, ти дуже багато чого змінив на краще. Та я ж ніколи й уявити не міг, що буду з задоволенням їсти те, що приготує Морд-Сіт. А її кухарювання чудове. — Він зупинив свою промову і вказав на Кару. — Якщо ти передаси їй мої слова, я живцем здеру з тебе шкіру. Це неможлива жінка.
Кара тільки посміхнулась у відповідь.
Зедд направив пильний погляд на Ніккі. Він не був схожий на хижий погляд Ралів, але так само роззброював і змушував відчувати занепокоєння.
— Ласкаво просимо, чаклунко. Якщо Річард говорить, що ти — друг, значить, так воно і є. Вибач мене за нестриманість.
Ніккі посміхнулася.
— Я прекрасно вас розумію. Деякий час тому я і сама себе ненавиділа. Тоді я дуже помилялася, і абсолютно обгрунтовано отримала прізвисько Пані Смерть. — сказала Ніккі, глянувши в сірі очі Річарда. — Саме ваш онук показав мені красу життя.
Зедд гордо посміхнувся.
— Ось саме. Красу життя.
Річард вирішив знову перейти в наступ. — А життя і є те, що нас оточує. Послухай, Зедд, мені потрібно…
— Так, звичайно, — відповів Зедд, не звертаючи уваги на нетерпіння Річарда. — Тобі завжди щось потрібно. Ти був відсутній стільки часу, не встиг увійти в двері, і вже хочеш про щось дізнатися.
Запрошуючи всіх іти за собою, дід Річарда попрямував по сходах до дверей.
— Зедд, мені потрібно…
— Так, так, мій хлопчику, тобі щось треба. Я і в перший раз прекрасно тебе чув. Не варто повторювати це знову і знову, тим більше, що збирається дощ. Заходь всередину, там я вислухаю все, що ти хочеш сказати. — Голос Зедда почав віддаватися луною, коли він зник у темряві. — Схоже, вам не завадить поїсти. Хто-небудь ще погодиться розділити з нами обід? Радість зустрічей завжди пробуджувала у мене апетит.
Засмучений Річард розвів руками і з досадою ляснув себе по стегнах. Зітхнувши, він квапливо попрямував слідом за дідом. Ніккі знала, що, як і іншим, Річарду доведеться підкоритися. Близькі люди, ті, хто виховував вас, хто заспокоював, коли ви плакали, злякавшись гуркоту грому або завивання вовка, схильні піклуватися про вас, скільки б років вам не виповнилося. Вона бачила, що в цьому Річард не виняток. Його любов до діда зв'язала його думки повагою, яка була міцніше всяких мотузок.
Таким Річарда Ніккі ще ніколи не бачила, і знаходила цю сцену вельми зворушливою. Лорд Рал, повелитель Д'хари, Шукач Істини, людина, якій судилося врятувати світ, відступив перед спокійною доброзичливою одповіддю діда. Якби їх справа не була настільки серйозною, Ніккі не змогла б стримати усмішки при вигляді явної безпорадності Річарда перед кволим з вигляду старим.
У темній прихожій чулося дзюрчання води. Зедд недбало викинув руку в сторону, і лампи на стіні засвітились. У момент, коли вони запалилися, Ніккі вловила іскру магії, яка виділила одну лампу, як ключову. З легким свистячим звуком лампи спалахували парами одна за одною, світло рухався в обидва боки від входу по периметру величезного залу. Незабаром приміщення освітилося сотнями ламп, розташованих на стінах і в залі стало так само ясно, як в ясний сонячний день.
Посеред викладеного плиткою підлоги розташовувався фонтан у формі листа конюшини. Струмінь води бив високо вгору і каскадом стікав по чашах в круглий басейн. Край басейну був оформлений у вигляді широкої зручної лави.
Овальне приміщення було оточене балконом, підтримуваним високими колонами з полірованого червоного мармуру. У сотні футів над їх головами сяяв скляний дах, через який вдень проникало сонячне світло, що змагалося зі світлом ламп. А по ночах через цей дах проникало місячне світло, яке придавало кімнаті незвичайний вид. Погляд, кинутий Ніккі на небо, показав, що Зедд правий, було схоже, що з будь-який момент може початися дощ.
Всупереч першому враженню, виробленому Замком Чарівників, кімната всередині холодної і суворої споруди була красивою, теплою і затишною. Здавалося, тільки тут і збереглася життя. І згадавши про покинуте місто внизу в долині, Ніккі відчула сумну порожнечу.