Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
— Що відбувається? Я почула… — В її погляді з'явилося раптове здивування. — Кара? Ти?
— Рікка, — з посмішкою вклонилася Кара, — Як приємно знову бачити твоє обличчя.
Уклін Рікки був нижчим, ніж уклін Кари. І тут вона помітила Річарда. Вона зробила крок вперед.
Її очі розширилися.
— Лорд Рал, я не бачила вас з тих пір як…
Річард кивнув.
— З тих пір, як я був у Народному Палаці, в Д'харі. У той день, коли я закрив браму в Підземний Світ. Ти була серед Морд-Сіт, які провели мене
Рікка здивовано посміхнулася.
— Ви пам'ятаєте. Ми всі були одягнені в червону шкіру. Я й не припускала, що ви взагалі запам'ятаєте мене, тим більше те, що я була зліва від вас. — Вона вклонилася. — І ви поважаєте нас настільки, щоб пам'ятати всіх загиблих…
— У мене дійсно хороша пам'ять. — Річард кинув палаючий погляд на Ніккі, потім на Зедда. — Це було прямо перед тим, як я повернувся в Ейдіндріл, і знайшов той могильний камінь з ім'ям Келен на ньому. — Він обернувся до Рікки. — Постережіть Замок, Рікка. Нам потрібно з'їздити в місто.
— Звичайно, лорд Рал, — відповіла Рікка, знову схиливши голову. Вона виглядала трохи легковажною, хоча і перебувала в присутності Річарда.
Річард знову оглянув їх палаючим поглядом хижака.
— Пішли.
Коли Річард зник у дверному прорізі, Зедд спіймав Ніккі за рукав і зупинив.
— Він був поранений, так? — Коли вона завагалася, він продовжив. — Ти сказала, що його омани — через марення, після перенесеного поранення.
Ніккі кивнула.
— Він був поранений арбалетною стрілою і ледве не помер.
— Ніккі вилікувала його. — Кара нахилилася ближче, оскільки говорила пошепки. — Вона врятувала життя лорда Рала.
Зедд скинув брову.
— І правда, друг.
— Я зцілила його, — підтвердила Ніккі, — але це було найважче з того, що мені доводилося робити раніше. Можливо, мені й вдалося врятувати йому життя, але тепер мені здається, що це погано мені вдалося.
— Що ти маєш на увазі? — Запитав Зедд.
— Боюся, я якимось чином винна в його… омані.
— Це не так, — сказала Кара.
— Цікаво, — сказала Ніккі, — чи сталося б це, якби я діяла по-іншому.
Вона проковтнула клубок, що застряг у горлі. Вона дуже боялася, що права, і проблеми у Річарда з'явилися в результаті її помилки. Що вона діяла недостатньо швидко, або, можливо, зробила щось неправильно. Вона постійно переживала, що не потрібно було переносити Річарда в той жахливий ранок, перш ніж зайнятися його лікуванням. У той день вона боялася нового нападу, але можливо, якщо б вона взялася за лікування прямо на полі битви, Річарда тепер не переслідували б вигадані видіння.
Адже нападу тоді не відбулося, значить її рішення перенести Річарда в покинутий будинок виявилося
У будь-якому випадку, саме вона приймала в той день рішення, і в результаті Річард зараз знаходиться у владі своїх фантазій. У ту жахливу ніч щось пішло не так.
Ніхто в світі не значив для неї більше, ніж Річард. Вона дуже боялася, що завдала йому непоправної шкоди. Шкоди, яка зараз руйнує його життя.
— Що саме сталося з ним? — Запитав Зедд. — Куди він був поранений цієї стрілою?
— У ліву сторону грудей, стрілкою від арбалета. Її вістря не пройшло наскрізь, а застрягло всередині. Він зміг злегка відхилити стрілу, тільки тому вона не пронизала його серце, але було пошкоджено легеню, і вона швидко наповнювалося кров'ю.
Зедд здивовано звів брови. — І ти змогла витягти стрілу і вилікувати його?
— Правильно, — гаряче підтвердила Кара. — Вона врятувала життя лорда Рала.
— Не знаю… — Ніккі насилу підбирала слова. — Ми розлучалися на деякий час, зустрілися вже тут. Тепер, побачивши його знову, я бачу, що він ще більше наполягає на своєму і абсолютно відмовляється визнавати правду, тому я не можу бути повністю впевненою, що моє лікування допомогло йому. Як він зможе жити далі, якщо не хоче бачити правду навколишнього світу? Може, я і зцілила його тіло, але не можу бачити, як він повільно гине від того, що його підводить розум.
Зедд по батьківськи поплескав її по плечу. Світло в його очах здалося Ніккі знайомим. Це була та ж сама іскра, що і у Річарда. Принаймні, та ж, що звичайно була в очах Річарда.
— Нам просто потрібно допомогти йому побачити правду.
— Навіть якщо це розіб'є йому серце? — Запитала вона.
Зедд посміхнувся. Ця посмішка нагадала їй посмішку Річарда, посмішку, по якій вона так сумувала.
— Тоді нам потрібно буде вилікувати його серце, чи не так?
Через сльози, що підступили, Ніккі змогла лише ледь чутно прошепотіти.
— І як ми це зробимо?
Зедд знову посміхнувся і стиснув її плече.
— Там буде видно. Спочатку ми повинні дозволити йому побачити правду, а тоді й будемо хвилюватися про лікування ран, нанесених його серцю.
Ніккі змогла тільки кивнути. Вона боялася бачити далі страждання Річарда.
— А що це за звірина, про яку ти згадала? Що таке створив Джеган?
— Зброю, — Сказала Ніккі. — Щось з часів Великої Війни.
Почувши таку новину, Зедд крізь зуби процідив прокляття. Кара зібралася було додати щось до розповіді про Звіра, але передумала і спрямувалася до дверей.