Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
— Генерал, хтось побував тут. Вони забрали шкатулки з Саду Життя.
Генерал на мить мовчки остовпів.
— Що? Лорд Рал, це неможливо. Напевно ви помилилися. Ніхто не міг проникнути туди без нашого відома, і тут вже цілу вічність все тихо і спокійно. За весь час у нас був тільки один відвідувач.
— Відвідувач? Хто?
— Аббатиса Верна. Це було кілька днів тому. Вона була в Палаці, щоб перевірити якісь книги в бібліотеці — так вона сказала. І поки вона тут, вона захотіла поглянути, щоб
— Значить, ви пропустили її туди?
Вигляд у генерала став обуреним. На почервонілому особі чітко виділявся довгий білий шрам.
— Ні, лорд Рал, я ні за що не дозволив би їй увійти туди. Ми просто відкрили двері, щоб вона могла зазирнути всередину і переконатися, що все в порядку.
— Заглянути?
— Так. Солдати оточили її і направили в її сторону ці спеціальні стріли. Їх для нас заговорив Натан Рал — ці стріли здатні зупинити будь-якого ворога, який володіє даром. І ще ми оточили її кільцем сталі. Бідолаха була схожа на школяра, який втік з уроків і спійманий на цьому.
Солдати закивали, підтверджуючи слова генерала.
— Вона лише заглянула в Сад і сказала, що рада бачити, що все в порядку. Сам я теж заглянув туди і бачив, що ці скриньки стоять на кам'яній плиті. Всі три. Але я не дозволив цій жінці увійти в двері, клянуся вам.
Річард зітхнув.
— І це все? Ніхто більше не входив у ці двері?
— Ніхто, лорд Рал. Крім моїх солдатів тут нікого не було. Нікого. Ми навіть не дозволяємо нікому користуватися залами навколо Саду Життя. Пам'ятайте, ви самі дуже наполягали на цьому, коли були тут востаннє.
Подумавши, Річард кивнув і підняв очі.
— Гаразд, підемо подивимося.
Солдати, брязкаючи зброєю і бронею, пішли за несподіваними відвідувачами вниз через зал, оздоблений полірованим гранітом, поки не опинилися перед величезними позолоченими дверима.
Не чекаючи, поки хтось відкриє перед ним двері, Річард потягнув одну з важких стулок і увірвався в кімнату. Солдати затрималися в дверях. Це був священний притулок господаря палацу, і без запрошення лорда Рала ніхто з них не смів ступити туди. Річард не запросив їх, тому що стрімко помчав уперед.
Незважаючи на втому Ніккі поспішила слідом по доріжці між клумб. Через засклений дах Ніккі розгледіла темніюче фіолетове небо і зрозуміла, що настає ніч. Очевидно вони бачили захід.
Як і Річард, Ніккі мало звертала уваги на покриті виноградною лозою стіни, дерева та інші рослини. Що й казати, сад був чудовий, але її пильний погляд був прикутий до кам'яного вівтаря на віддалі. Вона не бачила жодної з трьох скриньок, які повинні були знаходитися там. На плиті щось стояло, але вона не могла зрозуміти, що це було.
По тому, як почала підніматися груди Річарда, він вже упізнав статуетку на вівтарі.
Вони
— Лорд Рал, — запитала Кара. — Що там?
— Її сліди, — прошепотів він. — Я впізнаю їх. Вони не покриті магією. Вона була тут одна. — Він вказав на землю. — Дві доріжки. Вона приходила сюди двічі. — Він озирнувся назад, розглядаючи в траві щось, чого вони не могли бачити. — Вона стояла на колінах он там, в траві.
Він схопився і стрибком подолав частину, що залишилася шляху до вівтаря. Ніккі і Карі довелося бігти, щоб не відставати від нього.
Підійшовши до гранітної плити, Ніккі нарешті розгледіла те, що самотньо стояло там.
Це була статуетка жінки, та, що висічена в мармурі була встановлена на Площі Свободи в Алтур-Ранзі. Оригінальна статуетка, яку, як Річард і говорив, він вирізав сам. Статуетка, яка, за його словами, зберігалася у Келен. На статуетці Ніккі помітила криваві відбитки рук.
Тремтячими руками Річард підняв дерев'яну фігурку і пригорнув до грудей, ледь стримуючи ридання. Ніккі здалося, що він ось-ось впаде на землю, але обійшлося.
Через мить він обернувся до них, його обличчя було залите сльозами. Він простягнув Карі і Ніккі зображення гордої фігурки, голова якої була відкинута назад, і стиснуті в кулаки руки відведені в сторони.
— Цю статуетку я вирізав для Келен. Це — її душа. Я ж казав, що вона не могла бути в Алтур-Ранзі, тому що Келен завжди носила її з собою. Якщо статуя скопійована в камені і стоїть на площі Алтур-Ранзі там, в Древньому Світі, то як вона опинилася тут?
Ніккі витріщилася на статуетку, пробуючи зрозуміти, що ж вона бачить. Вона не могла осягнути цього протиріччя. Вона пам'ятала, як Річард намагався зрозуміти, що він побачив в могилі, де була похована Мати-сповідниця. Тепер вона точно знала, що він відчував у той момент.
— Річард, я не розумію як це можливо… Як вона тут опинилася?
— Її залишила тут Келен! Залишила, щоб я її знайшов! Сестри змусили її забрати шкатулки Одена! Не розумієш? Не бачиш, нарешті, що правда — ось вона, перед тобою?
Не в силах більше говорити, він притиснув статую до грудей, ніби це було найбільше у світі скарб.
Здавалося, він весь випромінює біль. Дивлячись на нього Ніккі задавалася питанням: на що було б схоже, якби він так любив її, Ніккі.
У той же час, незважаючи на сум'яття в думках, незважаючи на смуток від того, що вона бачила, незважаючи на біль, який він відчував, Ніккі відчувала величезну радість. Радість, що є хтось, так багато значущий для Річарда. Нехай навіть якщо цей хтось — лише фантазія. Ніккі все ще не була переконана, що це не так.