Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг
Шрифт:
Річард глибокодумно кивнув.
— Дуже добре, Ніккі. Просто відмінно.
Вона засяяла.
— А що це там у тебе?
— Вогняний Ланцюг, — він посунувся і всівся між Ніккі і Карою. — Це — та книга. — Він завагався, перш ніж розкрити обкладинку. — На випадок, якщо там пророцтва або щось подібне, краще спочатку подивитися вам.
В її витончених рисах зявилося занепокоєння.
— Звичайно, Річард. Давай подивимося.
Річард вручив їй книгу і підвівся на ноги. Він не хотів ризикувати, дивлячись у книгу, щоб
Ніккі вже читала книгу. Кара заглядала їй через плече.
— Нісенітниця якась, — оголосила Кара, прочитавши декілька сторінок.
Річард не думав, що Ніккі розділяє її думку. Її обличчя, здавалося, втратило всі барви.
— Добрі духи… — шепотіла вона про себе.
Поки вона продовжувала читати, не кажучи їм нічого, Річард всівся на горбку під оливковим деревом. Стовбур дерева обвивала лоза дикого винограду. Від нічого робити, він простягнув руку до її листя.
Його рука завмерла в дюймі від темно-зеленого листя.
Холодна хвиля облила його, покривши мурашками руки.
Він впізнав цю лозу.
Фраза з Книги Зниклих Тіней, книги, яку його батько змусив його вивчити напам'ять а потім знищити, чітко спливла в його пам'яті: І коли три шкатулки Одена будуть введені в гру, виросте зміїна лоза.
— Що трапилося? — Прошепотіла Джилліан, нахилившись до нього. — Ви ніби побачили привида.
— Ти коли-небудь бачила тут таку лозу?
— Не пам'ятаю, начебто не бачила.
— Вона права, — спантеличено підтвердив її дід. — Я прожив тут усе життя. Я не пам'ятаю такої лози, вперше вона з'явилася тут років зо три, напевно, тому. Так, правильно, три роки тому. Восени. А потім вона пропала, і з тих пір її ніхто більше не зустрічав.
На лозі Річард поки шипів не помітив. Він простягнув руку і обережно відірвав молодий пагін.
— Річард, це неймовірно небезпечна книга, — сказала Ніккі. За її голосу було зрозуміло, що вона серйозно стурбована. Вона продовжувала зосереджено читати, не звертаючи уваги на їхню розмову. — Це не просто небезпечно, — говорила вона, не відриваючись від книги. — Я тільки на початку, але це… навіть не знаю, як сказати…
Річард піднявся на ноги, не зводячи очей з затиснутої в руці стовбура зміїної лози.
— Нам потрібно йти, — сказав він. — Прямо зараз.
Щось у його голосі змусило Кару і навіть Ніккі, підняти очі.
— Що це, лорд Рал? — Запитала Кара.
— Схоже, ти тільки що побачив привид твого батька, — сказала Ніккі.
— Ні, це набагато гірше, — відповів Річард, нарешті відвівши очі. — Тепер я зрозумів. Я знаю, що відбувається.
Він побіг в склеп. — Сильфідо! Нам потрібно подорожувати!
— Але, Річард, ви приїхали, допомогти мені зачарувати сни, щоб злі люди більше не приходили сюди.
— Послухай, мені потрібно поїхати. Прямо зараз.
— Лорд Рал вже зробив стільки,
— Звичайно, — підтвердив Річард, — якщо зможу, я обов'язково повернуся. — Спасибі, Джилліан, що допомогла мені. Ти і уявити не можеш, що ти сьогодні зробила. Попередь ваших людей, щоб уникали цієї лози.
— Річард, — сказала Ніккі. — Що з тобою трапилося?
Він ухопив Ніккі за рукав сукні, а Кару за руку.
— Ми повинні потрапити в Народний Палац. Терміново.
— Чому? Що трапилося? Що ти знайшов?
Річард показав їй обривок лози, потім скрутив і сховав рослину в кишеню і знову схопив її руку, примушуючи рухатися за собою.
— Це — зміїна лоза. Вона виростає, коли вводять в гру шкатулки Одена.
— Але шкатулки Одена в безпеці в Народному Палаці, — вступила в розмову Кара.
— Більше ні. Хтось із Сестер запустив у дію магію шкатулок Одена. Сильфіда! Ми хочемо подорожувати в Народний Палац.
— Так, ми будемо подорожувати.
Ніккі все ще упиралася, але він уперто тягнув її за собою.
— Річард, але яке відношення це має до твоєї мрії про ту жінку.
Річард ляснув по металевій пластині, закриває стелю. — До побачення, Джилліан. Спасибі тобі. Я обов'язково повернуся.
Поки вона махала у відповідь, він підхопив лук і стріли і повернувся до Ніккі.
— Їм потрібна Келен. Вона — остання жива сповідниця. Вони вводять в гру шкатулки Одена, значить їм потрібна книга, яка зберігається тільки в моїй пам'яті. Перше, що там говориться, це «Якщо той, хто володіє скриньками, не прочитав цих слів сам, але почув їх з вуст іншої людини, в справжності переданого знання він може переконатися лише за допомогою сповідниці…»
Стеля нарешті закрилася. Здалеку Річард почув голос Джилліан — До побачення, Річард. Безпечної подорожі.
— Річард, це — божевілля. Це всього лише…
— Зараз невідповідний час, щоб сперечатися зі мною.
Тон його голосу підтвердив його слова.
Він піднявся на стіну і підняв до себе обох жінок.
— Почекай, — сказала Ніккі, розкриваючи мішок. — Це потрібно зберегти в безпеці. — Вона засунула Вогняний Ланцюг глибше і ретельно зав'язала тасьми.
— Є думка, що таке Вогняний Ланцюг? — Запитав він.
Сині очі пильно вдивлялися в нього.
— Все, що я встигла зрозуміти з пари прочитаних сторінок, це — теоретична основа, формула для певного виду магії, яка здатна розплутати існування.
— Розплутати існування? — Перепитала Кара. — І що це означає?
— Я поки не впевнена. Але, здається, в ній обговорюється теорія певної магії, яка здатна одного разу зруйнувати світ живих.
— Навіщо їм це потрібно? — Запитав Річард. — Адже тепер у них є магія Одена.
Ніккі не відповідала. Вона не вірила його припущенням; адже в них була наявна Келен.