Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Тут Бруне урочисто підняв руку і кинув очима догори, немов шукав ствердження від самого бога:
— І народ ваш правий!
Далі Бруне, Кюлов та Штірмахер мовчати вже не могли. Вони бачили, що багацько солдатів їхньої дивізії думають так само, як і вони. Але ж вони були найкультурніші з-поміж усіх — студенти-філологи і філософи! І вони вирішили втрутитися в справу несправедливого покривдження українського народу.
Брупе попросив заступити тісніше його від дверей і вийняв з внутрішньої кишені акуратно згорнутий папір. Він просив колег і товаришів прослухати, що пін зачитає.
Хвилюючися, Бруне зачитав. То була довга й докладна реляція трьох вільнооиредєляющихся імператорської драгунської дивізії, студентів-філологів
Сміятися було незручно, та й сміятися не було чого — Бруне, Кюлов і Штірмахер були, мабуть, добросерді хлопці. Шурка спустила руку з своєї полиці вниз і погладила Ганса Бруне по голові. Туровський і Теменко посміхалися ніяково, але з почуттям безперечної вищості над цими студентиками з Кенігсберга, Гейдельберга й Геттінгена. От тобі й найстаріші в світі університети! Ні, Макар, ти собі як хочеш, а ми поїдемо вчитися краще вже до Києва!..
Сербин засоромився вкрай і мерщій відвернувся до вікна.
За вікном був уже майже день. Навіть сонце вже десь було, але по той бік поїзда, і тільки скісне проміння спадало на жовту стерню десь там далеко, за довжелезними тінями вагонів. Вранішня прохолода була насичена ароматами глиці, чорнозему, прілого сіна, гречки. Але поля й переліски враз урвалися і почалися будівлі. То були пригороди — до Києва зоставалося десять хвилин.
Німецькі студенти-солдати вже закидали рюкзаки за плечі. Ганс Бруне тремтливими пальцями згорнув папір і обережно сховав його до кишені. Дивізія відрядила їх до Києва по вагони з піднаряддям до чобіт, і вони вирішили скористати поїздку для великої місії. Сьогодні ж своє прохання вони віднесуть до канцелярії пана гетьмана.
Розпрощалися, одначе, сердечно. Бруне, Кюлов і Штірмахер, про всякий випадок, запам'ятали адреси товаришів там, дома, на їх рідній станції — вони ж поверталися туди за два-три дні, відбувши командировку.
Поїзд забряжчав буферами і став.
Київ! Це був Київ!
Студентство! Університет! Нове життя!
Дужим гомоном і гамором перон зустрів поїзд. Гукали пасажири, перегукувалися залізничні службовці, гули паровози, сюрчали кондукторські сюрчки. Але над усе були рясні й одчайдушні вигуки газетярів. Вони гукали:
— Екстрене повідомлення! Щойно з Москви! Замах на Леніна! [416] В більшовицького вождя стріляла есерка Каплан!..
Макар виплигнув на перон
— Брешеш! — прохрипів він. — Ти брешеш! Леніна! Стріляла? Але ж він живий? Живий? Таж кажи — живий?..
Переляканий газетяр верещав, публіка кинулася розбороняти, утворився шарварок. Всі говорили, всі гули. Невідомо було, хто кого хотів бити, і, власне, — за що. І взагалі — чи дозволяється бити дитину? Втім, Макар нікого не бив. І він не розумів, чого від нього хотіли. Хтось подав здогад, що це божевільний. Жінки кинулися з натовпу геть. З'явилися двоє німецьких патрулів і повели Макара до комендатури.
416
Замах на Леніна! — Йдеться про замах на В. І. Леніна 30 серпня 1918 р. есеркою Каплан.
Примірник газети, одначе, залишився в Макара в руках. І тепер, ідучи між двох патрулів, Макар похапцем бігав очима по шпальтах, забувши про весь світ. Свої дві книжки и рушнику — «Інтегральне числення» та «Держава і революція» [417] , де «Революція» та «Ленін», про всякий випадок, було одірвано, — Макар також забув у вагоні.
УКРАЇНА МОЯ, ХЛІБОРОДНАЯ
До світанку було ще ген далеко. Ліс стояв тихий і мовчазний як буває це тільки в спокійні години передрання. Коники вже примовкли, птаство ще спало, навіть листя не тріпотіло на верховіттях. Темінь стояла сіра й безбарвна.
417
«Держава і революція» — праця В. І. Леніна, написана в серпні-вересні 1917 р. в підпіллі. В ній творчо розвивається вчення Карла Маркса та Фрідріха Енгельса про державу. В. 1. Ленін дослідив найважливіші питання виникнення держави й ставлення до неї революційного пролетаріату, питання змісту і політичної форми диктатури пролетаріату.
І дарма, що тут, на узліссі, грабиняк ріс не надто густий, пробиратися між дерев було трудно й клопітно; зраджував зір, відстань обманювала, і стовбур виникав раптом просто перед тобою, саме тоді, як ти гадав, що до нього ще кілька кроків. Разів зо три Зілов уже наштовхнувся на дерево і вдарився лобом. Стиха кленучи, кулячися та здригаючись від ранкової свіжості, він посувався поволі. Особливо заважала важка торба за плечима та довга й незручна піхотинська гвинтівка в руках. Враз він спинився, і серце в нього пристануло і завмерло.
Стовбур, об який він щойно торкнувся правою щокою, тихо відхилився вбік, а тоді знову хитнувся і вдруге вдарив його в лице. І кора, шорхнувши по щоці, зоставила чудне, фальшиве відчуття — така кора 'не буває. Зілов спинився і простяг руку вперед.
Дрож, глибоке внутрішнє тремтіння прохопило Зілова з ніг до голови. Стовбур знову відхитнувся від його доторку, і це був зовсім і не стовбур. В руці Зілов тримав шорстку холошу штанів і закостеніле тіло під нею. В руці Зілова була людська нога — високо в повітрі, окремо від землі…
В темряві нічного лісу його очі насилу ухопили темний силует. Він тихо похитувався перед очима. Але зразу за цим силуетом був ще один такий же, а далі — можливо, ще один.
— Австрійська робота, — зітхнув Зілов, — з якого ж це села? Сьогодні ж пошлемо розвідку…
Але гаятися Зілов не міг. Він уклав мертвих в ряд, на мить застиг над тілами похилений, з кашкетом у руці — віддав шану, — тоді закинув торбу за плечі, стис гвинтівку і рушив далі.
За кілька кроків вже западав вибалок, і тут зовсім пояснішало — роздивитися можна було кроків на сорок навкруги. Десь унизу тихо муркотів струмок. Зілов пішов униз, на голос струмка. Лісова криничка мала бути зразу ж у долині, у байраці.