Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Золотар і Піркес реготали теж. Сміявся й Кашин. — Кашин був здоровий, плечистий юнак, з широкими грудьми й м'язистою шиєю. На передмісті Кавказ він славився першим хуліганом. Його боялися всі дівчата та й, правду сказати, хлопці.
— Ех, правий край! — ляснув його по спині Піркес. В футбольній команді, де Піркес грав за голкіпера, Кашин грав правого края. Футболіст він був прекрасний. — «Чорна рука»! — Піркес зареготав знову. — З Пінкертона взяв?
— З кінематографа. Минулого року картина така була.
В цей час хвіртка на вулицю хряснула, Полкан забрехав і, плигаючи через штахет, вулики, кущі аґрусу, в садок метнулося дівча — в короткій дитячій спідниці,
— Одуванчик!
Одуванчик перестрибнула грядку з кабаками і впала в траву між Піркесом і Золотарем. Вона задихалася і ледве могла говорити.
— Гальку… забрали… з бідонами… господи…
Коли вона сяк-так віддихнула, вона переповіла все докладно. Івана Коротка Галя возила бідонами прокламації до Зілова в ліс. Сьогодні вранці її чекала засідка. Одуванчик аж затиналася, очі — сині ґудзики — були круглі, волосся вихрами стирчало сюди і туди. Вона доказувала до кінця, тоді починала спочатку, доказувала до кінця і починала знов. Стах не сказав нічого, він сидів, охопивши ноги й сперши підборіддя на коліна.
Після вислання Козубенка, після втечі Зілова Стах став головою соробмолу. Він був уже нелегальний голова — з дня загальної ліквідації соробмол був заборонений. Але й соробмольців уже майже не було: шкільні канікули кінчилися. Техніки поїхали учитись до Одеси, молодь з депо і вагонних майстерень після страйку, арешту на кладовищі, розгрому на плаці дев'ятого полку, звільнення з робати за чорними списками — за дорученням комітету — розійшлися по селах. Козубенко був у концтаборі в Австрії, Катря у Лук'янівській тюрмі, Зілов сидів у лісі. В місті залишилися Стах, Золотар та Одуванчик. Галя була в зв'язку. Галі, значить, тепер не було. Сердешна дівчина!
Стах сердито глянув на Кашина і благально сказав:
— Понімаєш, Володя, коли ти схочеш, ми й тебе до себе приймемо… але зараз, понімаєш, таке діло — ні саньми, ні колісьми — понімаєш, хруснуло, як горіх, шуснуло, як у міх… Відійди під ту яблуню, ми тут самі перекинемося. Ти от з Шаєю поки там погомони…
Кашин сіпнув плечима і ображено звівся.
— Все одно я вже чув… І все одно все знаю. Ну, прокламації перевозите, що ж таке? Дураки, їй-богу…
Коли Піркес з Кашиним відійшли, Стах сказав:
— Що ж нам тепер робити?
— Насамперед повідомити Зілова, — запропонував Золотар. — Ще налякають Гальку, і вона викаже, де той ліс. Нехай партизани переходять кудись-інде.
— Ну, звичайно, Одуванчик зараз сяде на поїзд, поїде на Пост [427] і збігає до лісу. Збігаєш, Одуванчик?
— Збігаю. От тільки одійду трохи. Яблука можна їсти?
— Можна. Ну, а далі що?
Далі справді невідомо, що мало бути. Найгірше було те, що з дня загальної ліквідації у місті, на залізниці та по околишніх селах всякий зв'язок з більшовицькою підпільною організацією у соробмольців урвався остаточно. Це був жах. Довкола були сотні й тисячі людей, товаришів, поплічників у роботі, про кожного ти ж знав, що німця й гетьмана він ненавидить, як і ти, а може, й більше, десь тут, можливо, поруч, за стіною, в сусідньому домику, в цю хвилину вже засідає новий підпільний більшовицький комітет — він збирає в вузол усі нитки підпільної підготовки повстання, — і не знати де, і не могти признатися самим, і не мати права ні в кого розпитатися!
427
Пост (Пост-Подільський). — У листі до читача М Г. Кошарнівського від 12 червня 1957 р. Ю. Смолич писав: «Колія
Золотар ліг на спину і заклав руки під голову. Перед ним були тільки віти яблунь, пригнуті, обважнілі під рясними червоними плодами, і крізь віти — синє передвечірнє небо.
— Треба б знову страйк… — тоскно протяг він. Тільки щоб загальний — і на залізниці, і скрізь… Робітник дуже сердитий на німця…
Стах відгукнувся роздратовано й глузливо:
— Ну да! Ухвалимо зараз і доручимо Володьці Кашину, щоб він його завтра за допомогою «Чорної руки» зробив. Або й Піркесові через «Червоне коло». Вилізу на вокзальний шпиль і зарепетую: «Пробі! Давайте загальний страйк!..»
— А що ти думаєш, — журно зітхнув Золотар. — Буває, що й так можна. Мені доручіть — полізу і закричу. І смішки нічого строїти.
Стах люто вилаявся:
— Ех, ці «Просвіти» та «Курені»! Вони скрізь шпигунів мають і самі для німців шпигують. Через них усіх більшовиків німці взяли! Провокатори!
— Що таке провокатори? — запитала Одуванчик.
— «Просвіти» й «Курені»! — відрубав Стах. — Оце й є провокатори. Лисом підшиті, а вовком підбиті. В ноги кланяються і в п'яти кусають. Пойняла?.. — він гукнув Піркеса і, коли той підійшов, запитав: — Від Парчевського нічого цікавого не почув?
— Нічого особливого. Від дирдевара він дістав секретний пакет…
— Дирдевара?
— Директора державної варти. На вісімдесят вісім козаків з його сотні у варті секретні матеріали є. Неблагонадійні. Хто у більшовиків служив, хто економії розбивав, хто що. Вацек натякнув, що серед них якусь агітацію повести можна.
— Красота! — Стах аж підскочив. — Ти дивись! А кажеш — «нічого особливого»! Одуванчик! До козаків у сотню підеш?
— Піду. А що робити?
Але Стах замовк і скептично оглянув вугласту дитячу фігурку Одуванчика. Одуванчик почервоніла.
— Ні, — сказав Стах. — Маленька ти. Засміють. Тут не прокламаціями треба, тут з живим словом… — Він важко подумав якийсь час. Коли він роздумував, він морщив брови, лоб, ніс, все лице збігалося в нього в напружені важкі зморшки. — Я думаю, — сказав він, — воно варто було б комусь у ту сотню козаком вступити. Га? — Він зрадів з своєї думки і засяяв. — І потихеньку там, га? Крапля часто падає — камінь довбає. Га?
— Єрунда! — відрубав Піркес. — Це якби так у німецький полк. А це — комендантська сотня. Єрунда!
— Що «єрунда»? Сотня! Сто чоловіка! І зброя на руках! А коли раптом щось — ціла ж сотня, гляди! Військо! Я думаю — Вані Зілову треба сказати: нехай з своїх когось підішле. Геніальна мисль!
На цьому й порішили. Сьогодні ж уночі Одуванчик мала передати цю ідею Зілову.
Потім Піркес розповів, що Парчевський переказав йому одну його розмову з начальником варти. Якось після загальної ліквідації в балачці з Парчевським начальник варти назвав станцію «довідкове бюро». На запитання Парчевського він, сміючись, пояснив, що це вже в нього така виробилася звичка, бо весь час він сидить над секретними матеріалами розшукного відділу, а підпільники-більшовики нашу станцію звуть саме «довідкове бюро», бо вона є явкою для підпільників цілого Поділля. Кожний новий підпільник за одержанням призначення повинен з'явитися до «довідкового бюро», тобто на нашу станцію. І начальник варти бідкався, що вислідити це підпільне «довідкове бюро» так досі й не пощастило, дарма що вся станція вже вщерть наповнена шпигунами.