Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
З глитаями у спілку кличеш? Сволоч ти, коли так! Щоб замість гетьмана знову Центральна рада стала? А німців хіба не Центральна рада привела! Так з цією радою нам у спілку?
Стах розчервонівся, і шнурок з бомбочками збився йому на потилицю. Сквапно він почав лапати себе по кишенях. З внутрішньої кишені вихопив свій записник у потріпаній чорній цератовій палітурці. Тремтячими пальцями він гортав сторінки. Нарешті знайшов, що шукав, і, вийнявши, обережно поклав на долоню.
Це була вирізка з газети — стара, пожовкла і замащена. Колись її складалося вчетверо, і на місцях заломів вона потерлася. Але з другого боку, навхрест, по протертих місцях була акуратно підклеєна махорковим папером. На обтріпаному горішньому бережку змоченим хімічним олівцем було дрібно помічено: «газета «Правда» [438] за 1918 год, № 9, от 13 янв.».
438
«Правда» —
— Це, — аж захрип Стах, — ти забув? З чим Червона гвардія навесні вставала? Забув? — Він тицяв долонею Піркесові просто в лице.
— Ху! — з полегшенням зітхнув Золотар. Він нарешті скинув обидва чоботи і тепер блаженно всміхався, ворушачи пальцями в прожовклих онучках. — Ану, дай.
Стах сунув вирізку Золотареві під ніс, але зразу ж відсмикнув руку назад.
— Читай, сволоч, так! В руки не дам! Ще порвеш…
Це була невеличка замітка:
Буржуазные газеты усиленно распространяют слухи якобы «об открывшихся переговорах между радой и Советом Народных Комиссаров». Круги, близкие к контрреволюционерам, всячески муссируют эти слухи, подчеркивая их «особенное» значение. Дошло дело до того, что многие из товарищей не прочь поверить в сказку о переговорах с Киевской радой, причем многие из них уже обратились ко мне с письменным запросом об ее правдоподобности.
Заявляю во всеуслышание, что:
1) Никаких переговоров с Киевской радой Совет Народных Комиссаров не ведет и вести не собирается.
2) С Киевской радой, окончательно связавшей себя с Калединым [439] и ведущей изменнические переговоры с австро-германскими империалистами за спиной пародов России, — с такой радой Совет Народных Комиссаров считает возможным вести лишь беспощадную борьбу до полной победы Советской Украины.
3) Мир и успокоение на Украине могут придти лишь в результате полном ликвидации Киевской буржуазной рады, в результате замены ее новой, социалистической Радой Советов, ядро которой уже образовалось в Харькове.
439
Каледін Олексій Максимович (1861–1918) — керівник козачої контрреволюції на Дону, генерал. З 1917 р. отаман війська Донського. В жовтні 1917 — січні 1918 р. очолив антирадянське повстання.
Золотар читав повільно, наморщивши лоба й ворушачи устами. Стах терпляче чекав, але вирізки в руки не давав. Золотар дочитав до кінця, всміхнувся Стахові в лице і з задоволенням простяг далеко впоперек стежки свої роззуті ноги.
— Що ж, — з насолодою сказав він, — тепер, як чоботи не тиснуть, і мені понятно: пі-і-і-шла вона, стерво вчорашнє, ік чортам собачим! З усякою буржуйською дипломатією заразом!
— Зіньку! — аж просяяв Стах. — Друг ти мій самий правильний! — Він засовався на місці і навіть сплеснув руками, чи то щоб обійняти Золотаря, чи то щоб загилити йому по спині. Втім, праву руку він мерщій сунув до кишені. — На, закури! — тицьнув він Золотареві кисет.
Піркес усміхнувся ніяково, патлаючи і без того розпатлане волосся.
— Ну, а це… — не знаходив він зразу що сказати, — а що ми їй скажемо, яку відповідь від ста двадцяти чотирьох наших хлопців дамо?
— Ат! — скипів Золотар. — Як «що»? Так і скажемо: душевно б, панно баришня, раді, тільки не згодні. Виходили з «Вишневого саду» так.
Попереду йшов Золотар, на обличчі в нього блукала блаженна, щаслива посмішка: він був босий, прокляті чоботи він ніс під пахвами. Під ніс він собі бурмотів щось про дипломатію та вузькі чоботи на ногах. Стах і Піркес ішли разом. Стах шепотів Піркесу щось про те, що він придумав одне діло, ну, таке діло, що закрутить в носі і меншовику з есером, і буржую з офіцером, а головне — німцю! Зовсім позаду підстрибувала то на одній, то на другій нозі Одуванчик. Ноги в неї зовсім стерпли, поки вона стояла на тій варті біля воріт. І що далі — вона відставала більше та більше. Адже біля кожної афіші на паркані вона неодмінно повинна була спинитися. Господи, і чого тільки не показували по тих кінематографах щасливим людям, які мали в кишені крону, щоб заплатити за білет. І «Соньку — Золотую Ручку» [440] з Вірою Холодною, і «Розбите кохання» з Мозжухіним та Лисенко, і «Кавалер ордена святої Підв'язки»
440
«Сонька — Золота Ручка» — багатосерійні авантюрно-пригодницькі фільми (1914–1915; 6 серій), розраховані на міщанські смаки.
441
… «Кавалер ордена святої Підв'язки» з Максом Ліндером… — Фільм за участю кіноактора Макса Ліндера.
— Стах! — спитав раптом Піркес. — А ким ти збираєшся бути потім, ну, після революції?
— Як «ким»! — здивувався Стах. — Самим собою!
І зразу він розсердився:
— Спочатку треба революцію зробити, а тоді вже думати, ким кому бути! Не шукай долі, а шукай волі! Чи не чув, як каже народ?
ПРОДОВОЛЬЧИЙ ПОЇЗД У НІМЕЧЧИНУ
Темінь ночі сприяла над усе.
Всі три віконця — і те, що впрост на насип, і ті, що вздовж колії, — вони позапинали ряднами. Знадвору, проте, й так піхто по зміг би підійти: будочників цепний пес сидів зразу за порогом, на кожний невиразний шелест у лісі відповідаючи загрозливим гарчанням. Крім того, на самому насипу вартувала старша будочникова дочка, п'ятнадцятилітня Варка, пильно вдивляючись у вогні полустанка на другому кілометрі.
Ніч надворі була тиха, безвітряна, аж густа — і тут, за причиненими дверима, за щільно запнутими вікнами, в тісній кімнатці колійної будки стояла важка, нестерпна задуха. Старий, сивоусий будочник, його молода повновида дружина сиділи поруч на великому, на півхати, сімейному ліжку, обтираючи щохвилини піт з змокрілих червоних облич. Маленька Олечка стояла біля батькових колін — з ротом, роззявленим широко, з очима аж круглими — і свого зачарованого дитячого погляду от уже з півгодини так і не могла відірвати від цих несподіваних чужих дядів з чудними червоними пов'язками на обличчях та від купи прекрасних лискучих цяцьок перед ними на столі. Їй було страшно — вона тулилася то до матері, то до батька, але її брала цікавість — і вона вже не раз пробувала тихенько присунутися ближче до столу. Тоді старий будочник сердито на неї гукав, хапаючи за худеньке плічко.
— А куди? Знову пішла? Це підходь близько, бо зараз вб'є!..
— І в кого воно таке невсидюче вродилося? — хапала тоді Ольку й мати, тихо осміхаючися до мовчазних гостей.
Гості мовчали і смалили цигарки, щедро пускаючи дим з-під широких червоних півмасок з вузенькими щілинками для очей. Стіл був завалений різними речами: невеличкою гіркою лежали звичайні аварійні залізничні петарди і великою купою запальні бомби в бляшаних футлярах та німецькі ручні гранати — всього шістнадцять штук.
Старий будочник пом'явся якийсь час і нарешті наважився:
— Може б, той… — несміливо кивнув він на стіл, — може б, воно не слід було б курити… Га? Як-не-як піроксилін, та й бомба, — це ж, сказати б, взривчатое вещество… Неровен час…
— Телят боятися — волів не вкрасти, — чмихнув той, що був низенький і присадкуватий, а як ходив, то шкандибав на ліву ногу. — Чи в камінь головою, чи каменем у голову!
— Як сказать, — крутнув головою будочник, — не для вмерти, мабуть, ото вирядилися, а для жити!
— Вірно, дяденька, примітили. То я просто забрехався, зроду такий — і только, і хвалько. Як та каша гречана, що хвалиться, ніби з коров'ячим маслом так і народилася.
Старий будочник посміхнувся в сиві вуса:
— Старого інваліда-машиніста Нальчицького синок будете?
— Га?
— От на ймення тільки не пригадаю — не то Владислав, не то Броніслав… На хрестинах ваших гуляв у батька вашого. Помічником я тоді ще по молодості літ їздив…
— Станіслав, — муркнув Стах, — а Броніслав — то старший брат. Перехильнули, мабуть, дяденька, на хрестинах — таке з немовляти вийшло, хоч назад йому мову відбирай: де баюра, там і він з вудкою.
— Та невже? — спочутливо покивав головою будочник. — Казимиру Сигізмундовичу неприємність. Добрий був машиніст. Ї чоловік нічого собі, правильний — бджоли любив розводити і щепи викохував. Порається ще?.. По батьковій вдачі і вас признав — батько у вас теж як до мови, то в сусіди не позичає…
— Такий вже наш рід: кожне батько, кожне й дід…
— Ат! — стяг з очей червону маску і кинув її сердито на стіл Золотар. — Жарко, промокла вся…
Собака за порогом коротко загарчав. Золотар схопився і зробив крок до дверей. Від поруху вогник каганця заблимав, і по стіні заплигали довгі, покривлені тіні.