Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— Гляди! — прошепотів Золотар до Варки. — Як кінчимо, щоб зразу ж бігла у ліс. А то як піймають…

— … то поведуть до війця, до того, що дім з гратами, панотця, — відгукнувся й Стах, крекчучи коло гайки.

Варка хихикнула. Ще одна гайка дзенькнула і покотилася. Варка хихикала — їй було смішно, і цокотіли зуби. Вона розтрощила вже три шпали. Під великий палець правої ноги вона загнала скіпочку, але. мовчала, лиш інколи придавлюючи палець лівою ступнею — щоб не так пекло.

Покінчивши з гайками, Стах кинув ключ і, вхопивши кайло, побіг до Золотаря. Той порався біля шостого костиля.

— Ото й досі? — аж розсердився він. — Создав тебе бог і ніс висякав! — Він ударив по сьомому. Але зразу ж покинув кайло і вхопив лом. Як і Варка, він почав трощити під костилем гнилу шпалу. —

Кублиться, як та квочка з курчатами!..

Враз зовсім поруч, за лісом, несподіваним і довгим криком закричав паровоз. І зразу ж луна перекотила крик через голови і ударила в схили вапняку за насипом. Поїзд проминав останню будку перед полустанком. Ще дві хвилини — і він буде на полустанку. Через лісові хащі прорвалося дрібним дробом швидке й ритмічне стукотіння коліс, Воно наближалося швидко й гучно. Паровоз вдруге кинув у чорну задуху ночі довгий тремтливий свисток. Це був «Щ».

Піркес виринув з, темряви — дихання видиралося в нього з горла із свистом, він тримався рукою за груди.

— Підходить… Одинадцять! — порахував він місця від костилів. — Господи, мало! Не встигнемо… — Поїзд виринув з-за повороту перед полустанком і гучно зашипів: машиніст пустив пару. — Не встигнемо більше. Давайте спробуємо підважити… — Він вхопив лом.

Дванадцятий костиль випав. Стах і Золотар, вхопивши ломи, підбігли до звільненого вже біля стику кінця.

— Разом! Ну!

Вони підклали ломи і спробували підважити рейку. Вона не посувалася.

— Ще раз!

Варка вхопила кайло і зачепила за кінець рейки. Вчотирьох вони натисли ще раз. Рейка лежала непорушна.

Поїзд стояв на полустанку, втомлено чахкав паровоз, крізь тишу ночі долинав перегук двох голосів — очевидно, кондукторів.

— Ще! — кинувся Золотар. — Ще кілька костилів треба вибити! — Стах, Піркес і Варка побігли за ним.

Вони накинулися на шпали осатаніло. Ломи здіймалися вгору і падали удар за ударом в гнилизну дерева біля костилів, випереджаючи один одного. Тріски злітали високо вгору і били в лице. Вони роздовбали ще шість шпал за якихось дві хвилини. Тоді взялися вигинати костилі. І зразу ж побігли в кінець до стику.

Тепер їхня напруга увінчалася успіхом. Під тиском ломів й кайла рейка хитнулася і немов відповзла трохи набік. Стах зразу ж тицьнув у місце стику кінець лома — лом провалився й застряв.

— Ще! Ану разом! — майже закричав він.

Вони напружилися з усіх сил, напружилися довгим, здавалося, нескінченним напруженням і немов попливли за рейкою самі — рейка відчутно посунулася вбік, може, на цілий вершок, а може, й на два. В кожному разі, тепер колесо паровоза не могло вже потрапити на неї — воно мало піти вбік, на шпалу. Паровоз на полустанку крикнув коротко і пронизливо, сюрчок кондуктора також перекотила через насип луна, з труби вдарило кілька разів хутко й гучно клубами диму, і зразу ж часто зачахкали поршні. Поїзд рушив.

— Бери бомби! З насипу вниз! — закричав Золотар вже на повний голос. Стах біг з бомбами, тісно притуливши мішок до грудей, щоб вони не трусились.

В цю хвилину вже не стало нічого чути за стукотінням коліс — поїзд із швидкістю тридцять кілометрів котився з уклону і вже рівнявся з будкою.

— Петарди! — встиг лише гукнути Стах. І саме в цю секунду кілька сухих випалів злились в один.

Слідуючої хвилини враз вибухло стільки звуків, стільки різних звуків, що вони немов вдарилися один об один, один одного збиваючи й знищуючи. Відразу це був скрегіт металу і хрускіт розтрощеного дерева, але зараз же стався сильний і короткий металевий брязкіт, і в ту ж мить вибухло потужне, скажене шипіння — вереск пари, що видиралася з щілин. Потім довгий, нескінченний брязкіт буферів — з початку поїзда в самий кінець — закінчив усе. Тільки пара вищала ще десь попереду та страшно кричав людський голос — страшно і голосно, немов у порожнечі або в тиші.

Золотар нахилився над мішком і змахнув бомбою над головою.

— А люди? — почув він голос Варки.

— Німці! — закричав він. — Окупанти! — пошпурив він. — Вороги!

Блиснуло коротко й страшно, і гучний вибух розкраяв і тишу, і чорну піч.

Стах розмахнувся теж, і другий вибух розітнувся секундою пізніше.

Короткий спалах вогню видер з ночі темний обрис нахиленого набік паровоза, два червоні вагони один на одному: PZnD, значилося крейдою на кожному, Prowiantzug nach Deutschland. Золотар розмахнувся втретє, і Стах зразу ж кинув ще дві. В цей час і Піркес уже розмахнувся і кинув, але його бомба впала кроків двадцять попереду. Її вибух кинув вихором повітря й землі просто в лице. Золотар відчув, що лоб йому заливає чимсь гарячим і швидким. Він обтер лоб і протер очі рукою. На лобі запекло: його поранило скаллям бомби у лоб.

— Біжімо! — підбіг Стах. — Горить!

Темінь ночі довкола розбитого поїзда немов порідшала. В прольоті між паровозом і купою перекинутих вагонів світилося. Язик полум'я раптом виплигнув звідтіля, і вибух іскор приснув угору. Запальні бомби дійшли свого — поїзд починав горіти.

Тої ж хвилини вдарило кілька пострілів, і кулі задзижчали десь високо через ліс. Варта поїзда опам'яталася після першої несподіванки і схопилася стріляти в темінь ночі навмання. Стрільці не могли зразу визначити, навіть з якого боку був ворог. Стах розмахнувся і кинув ще гранату. Вона розірвалася з гучним вибухом.

Зразу за будкою вони звернули на дорогу і звідти у долину. В низині всі звуки враз немов відійшли далі — зробилися тихші та м'якші. Шипіння пари вже майже кінчилося. Зграї птахів, сполошені гуркотом вибухів і стріляниною, метушилися з пронизливими криками угорі. В селі за лісом часто бив церковний дзвін — на гвалт.

Вони бігли так, що давило в грудях і затискало серце. Кров заливала Золотареві очі, і він не міг ніяк її стерти з лиця. Постріли все пахкали позаду — кумедні й безпомічні, мов дитячі. Рожева заграва здіймалася з-за лісу, мов передсвітанок, і в ній тремтіла хвиляста лінія лісових верхів'їв.

Долиною йшов вітерець, і він приніс пах горілого зерна. Окупанти не їстимуть заграбованого хліба!..

СТУДЕНТИ

Це була перша в житті студента Сербина сходка [442] . Студентська сходка!

Хрисанф Сербин мріяв студентською сходкою з третього класу гімназії. Старостат! Земляцтва! Нелегальні гуртки!

Амфітеатр аудиторії «В» вирував і шумував. На нижніх ослонах метушилися молодики — вчорашні гімназисти — в новеньких тужурках з золотими вензелями на зеленому бархатному полі наплічників. На горішніх позаду — десь там, під самісінькою стелею, — в гімнастерках і френчах, з «Георгіями» на грудях, з чорними пов'язками на порубаних обличчях, з порожніми рукавами чи на костурах тісно засіли демобілізовані. Біля кафедри внизу збилися старі студенти. В їх натовпі переважали косоворотки й обтріпані тужурки без погонів. Ї всі гукали враз, всі намагалися перекричати всіх, і гамір видирався крізь двері в коридор, а там зустрічали його оплесками, схвальними вигуками чи ревом осуду всі ті, що вже не змогли вміститися в аудиторії.

442

Це була перша в житті студента Сербина сходка. — В «Автобиографии» письменник розповів про події тих часів: «Гетманский режим рушился, повстанцы уже обложили Киев, гетман для защиты своего режима объявил всеобщую мобилизацию, и в первую голову — студентов. Мы, студенты, демонстрировали и против мобилизации, и против гетманского режима — перед входом в университет св. Владимира. Офицеры с трехцветными (русскими — монархическими) и двухцветными (украинскими — националистическими) шевронами на рукавах расстреляли пашу демонстрацию из окон Первой гимназии, находящейся напротив. И вот пришлось спешно из Киева удирать — сердце никак не лежало к тому, чтобы воевать по славу немецкой марионетки, царского свитского генерала да еще крупнейшего помещика. Я бежал, пробиваясь с товарищами сквозь пикеты петлюровских «сечевых стрельцов». На этом и закончилось — на всю жизнь — мое высшее образование» (Советские писатели. Автобиографии в двух томах, т. 2, с. 372–373).