Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— Народ! Кидай зброю, гетьманське кодло! Армія українських повстанців взяла вас у кільце! Скоропадському смерть!..

Тоді в темряві ночі й осінньої мряки приснуло вигуками, хтось знову заспівав, хтось крикнув команду — знявся гомін. Десяток копит відокремився від загальної маси і риссю затупотів сюди. Костя вихопив маузер, Зілов, Бруне, Потапчук, Іванко, Цріні й Полуник клацнули затворами карабінів. З туману виринули вже коні, і передній вершник, розмахуючи шапкою з шликом, гукав:

— Не стріляйте! Геть Скоропадського! Ми — петлюрівці!..

Територію

залізниці заливало яскраве світло — світилися всі густі шеренги міжколійних ліхтарів.

«Усуси» стояли під аудиторією, притиснуті до стіни. Вони збилися тісно, і було їх не менше як сот п'ять. Вони держали руки догори і були вже без поясів. Тільки офіцери ще демонстративно засували руки до кишень. Але робітники з гвинтівками на руку оточували «усусів». Шумейко, Козубєнко, Тихонов підбігали до кожного офіцера, і, погрожуючи наганом, — ім'ям ревкому і влади Рад примушували їх розстібати пояси з кобурами.

І саме в цей час по дошках переїзду з-за прохідного тунелю зненацька загуркотіло сотнею кінських підків. З оголеними щаблями просто сюди, до аудиторії, учвал скакала кіннота.

Робітничий цеп колихнувся, дехто кинувся вже до проходу за вокзал. Кіннота? Звідки кіннота? Чия кіннота? «Усусівські» офіцери вже гукали: «Хапай зброю, хапай!» Та раптом вершники перейшли з чвалу на рись, потім пролунала якась команда і, опустивши шаблі, закладаючи їх до піхов, вони з дощок переїзду захурчали впрост на перон. Попереду на чорному огирі басував командир.

— Слава неньці Україні! — закричав він до робітників.

Розгублено робітники опустили гвинтівки. «Усусів», що боронили владу гетьмана, роззброїли вони. І «славу!» гукано щойно немов до них. Але відповіли не вони, а «усуси». З папах у кіннотників звисали довжелезні шлики. Такі точно, як були в тих, що навесні привели німців на Україну… Петлюрівці!.. Що ж, націоналістам-«усусам» неважко з гетьманців перекинутися на петлюрівців…

— Вацек! — штовхнула Парчевського Аглая і миттю зірвала останній, що висів на ниточці, погон. — Вацек! Треба виходити із становища. Ну?

Парчевеький швидким і пружним військовим кроком мерщій підійшов до гайдамацького командира.

— Комендант міста, сотник Парчевеький! — виструнчився і взяв він на честь. — Дозвольте доповісти. Силами озброєних повсталих робітників гарнізонну офіцерську сотню знешкоджено, два невідомо чиї панцирники вибито з ладу, батальйон галицьких «січових стрільців» роззброєно, гетьманську владу повалено!.. — Тут Парчевеький придивився старшині в лице і запнувся: — Льоиька? Та чи це ти?

Репетюк відкинувся на сідлі. Скельця пенсне полискували з-під папахи з коротким, на очі, червоним шличком.

— Чорт мене побери, коли це не я! Маю честь, містер Парчевеький! Їй-право, можна подумати, що ми все ще в гімназії і під час пустого уроку бавимося у війну!.. Це здорово, Вацлаве, що й ви з нами! Особисто керували операцією, чи як?

— Репетюк! — муркнув Козубенко до Шумейка. — Той самий, що в Бидлівцях шомполував мужиків…

— Знаю, — сказав Шумейко, — і як єврейський погром у гімназії два роки тому робив, знаю…

— Яка несподівана зустріч,

міледі! — Репетюк хвацько підкинув руку на честь. — Яким побитом, пані Аглає? Ніч, бій, війна! Ах, ви загуляли на вечорницях, моя прекрасна чарівнице, а ми з нашою війною стали на заваді вашим веселим втіхам? — Він перехилився через шию коня і підніс до вуст простягнуту вузьку руку. Браунінг Аглая переклала до лівої руки і заховала його за спину. Парчевеький висмикнув його і поклав собі до кишені.

— Так… — томно всміхнулася Аглая. — Який ви здогадливий! Але ж ви проконвоюєте мене додому, пане добродію, чи не так? — Вона кокетливо заховала підборіддя в пухнасте боа.

«Усуси» тим часом вже підперезалися і побрали гвинтівки. Вони були вже петлюрівцями і шикувалися попід стінами вздовж аудиторії. Командир підійшов з рапортом до Репетюка. Репетюк рушив уздовж фронту «усусів» і поздоровив їх з поваленням гетьманату та настановленням Директорії, що зняла прапор боротьби за «самостійну й соборну неньку Україну».

— Слава батькові головному отаманові Симону Петлюрі! — закричав він.

«Усуси» ще раз прокричали «слава!» і зразу ж заспівали:

Бо кат сконав, бо кат сконав.

Праворуч від депо, ліворуч з одеської колії, просто з-за насипу, від прохідного тунелю — спокійно, з гвинтівками на ремінь — з ранкових сутінків виходили цепи повстанців з загону Степана Юринчука. Зілов, Костя, Ганс Бруне, Іванко, Полуник, Потапчук та Абрагам Цріні з'їхалися кіньми на вокзальний перон. Біля вибитого вікна до телеграфу вони спинилися, і Полуник, не злазячи з коня, просто через розбите вікно закричав весело й лунко:

— Вася? Ліля Миронова? Товаришу Шкурський? Пане Моріяк? Телеграф працює! Комісар телеграфу — я!

І в цей час з службового ходу на перон вийшов великий гурт людей — з гвинтівками, з наганами і шаблями. Попереду йшов Головатько. Він привітав вершників і відрекомендувався комендантом станції від Директорії. Аитоніна Полубатченко — в блакитному німецькому френчі й малинових угорських галіфе — вийшла з Головатьком поруч. Вона була його ад'ютантом. Скулені, сполохані постаті репатріантів визирали крізь вікна, несміливо висувалися на перон, стовплювалися колом, вже шарпали за поли кіннотників і за рукава піших. Вони благали сказати їм, коли ж буде поїзд — якийсь поїзд — куди завгодно, аби мерщій геть звідсіля?

Світло ліхтарів на пероні жовкло і меркло. Зате навкіл яснішало й розвиднялося. Ночі вже не було. Неквапом надходив мрячний і мутний осінній день.

Зсередини станцію зайняли робітники. Південними околицями — селянські повстанці. Але з київської колії ввійшли петлюрівські гайдамаки, і з одеської — конторник Головатько з есерами привів загін «хліборобів», тепер петлюрівських зарізяк якогось батька Оскілка. Постоєм у місті стали роззброювані щойно «усуси». А німецький гарнізон за карантинним колом стояв, наїжачений кулеметами проти міста. Німці держали нейтралітет. Жодна людина цьому не вірила.