Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Всі стихли і стали майже струнко. Директорія, Пуанкаре, король Георг! Гуркіт канонади ревів не перестаючи. Парчевський стояв блідий, рішучий. Аглая мило посміхалася до вишикуваного строю офіцерів навпроти неї. Вона ховала підборіддя в ніжне, розкішне боа. Парчевський стояв на ліжку, обома ногами на чиїйсь білій подушці, і посіпував литкою в елегантній лаковій халявці чобіт. Шпори побрязкували ніжно й стиха.

— Ось що, панове офіцери, — сказав він, — панцирники війська Директорії вже годину тому ввійшли до міста. Це воші пристрілюються навкруги. — Парчевський нахабно посміхнувся. — Розумієте? Треба ж дати довкола на села гасла, що влади гетьмана вже нема, потім — взагалі,

розумієте, темно, ніч?.. Я мушу вертатися до свого поста. Прошу бути спокійно. Я обіцяю вам щогодини висилати кінного зв'язківця з пакетом — алюр три хрести. Але раджу вам, мої панове, лягати і спокійно спати.

Вже виходячи, Парчевський сказав Вакулинському:

— Пане сотнику, зброї не давайте нікому без мого розпорядження. Ви ж розумієте, зопалу хтось може… ну, ви мене розумієте! Якщо буде замах повалити владу Директорії з боку господ руських офіцерів — без жалю огонь!

— Слухаю, пане залоговий отамане!

— Маю честь!

Юзеф вдарив по конях, і ландо плигнуло з місця. Аглая від поштовху впала навзнак. Але вона й не збиралася зводитися. Регіт давив її.

— Пуанкаре… не Річард… а Раймонд! — захлиналася вона. — І чому король Георг — Чотирнадцятий?

Парчевський схилився до неї:

— Чорт же їх там розбере! Серйозно — Раймонд? — він сміявся беззвучно з дрібним нервовим тремтінням. — А королі, ще в гімназії вчили, Людовіки, Генріхи — неодмінно «надцяті»…

— Але яке ж ви брехло! І як це ви здорово придумали оголосити тих дурнів петлюрівцями!

— Аглає!.. — схопив її руку Парчевський. — Мила!..

— Облиште! — Аглая відвела руку. — Слухайте! Панцирники гриміли.

— Звідки вони?

— Не знаю. Ще звечора. З боку Одеси. Хотіли пробитися на Київ. Офіцери…

Страшний вибух враз струсив повітрям, на мить розірвавши чорну запону ночі зблиском огнистої заграви. І тої ж хвилини затріщали сотні гвинтівок.

— В депо! — гукнула Аглая Юзефу. — Зразу на переїзд, тоді хоч і по шпалах, але кар'єром в депо!

— Слухам! — донеслося від Юзефа. — Тпрунь-тпрунь форвертс!

Коні сіпнули, і ландо заплигало по брукові так, що Аглая з Парчевський впали і мусили вхопитися за якісь рейки на днищі. Один погон Парчевського зачепився за якийсь гак і обірвався.

Застава на київській колії лежала за мостом, якраз в тому місці, де колія круто звертає праворуч, огинаючи ліляківські грунти. Вдень з цього місця дугу колії видно кілометрів на п'ять, за полустанок Браїлів. Вночі звідти зоріють разки брайлівських ліхтарів та семафорні світляки. Але зараз і там було зовсім темно — полустанок загасив огні. Передрання було непроглядне і чорне, як сама піч. Мжичка сіялася рідка й дошкульна.

Стах і Золотар лежали тісно, та вогкість пронизувала до самих кісток. Шинелі набрякли і були мокрі наскрізь. Мокра отава обпікала колючим холодом руки й лице. Кулемет кольт стояв у головах з заплавленою стрічкою. Гвинтівку кожний тримав у руці.

Панцирники коло станції вже змовкли, був уже й вибух, тепер — то зринаючи, то прищухаючи, то рясно, то рідко — там пахкали окремі постріли. Тут було зовсім тихо.

— Бабахнуло, — зітхнув Стах, — як чорт у діжку! Динаміт підклали, чи що?

Всі прислухалися — ніч відповіла лункою перестрілкою. Уткнувшись у мокру отаву обличчям, Золотар бубонів монотонно й безперестанку:

— Ну, скажіть на милість, хлопці самі, — хіба отака чоловіку належиться від природи судьба? І щоб отак просто з дня сотворенія миру, сказати б, з колиски?.. Ще як вона мене, мама, груддю кормила, забула вона мене на вокзалі — з переселенців, кажуть, вона була. Хто її зна, де вона, і як її звать… Ну,

от з того воно й пішло: нема і нема мені долі. Всиновив мене стрілочник з тої станції, так втаскала його лиха година під паровоз. У сирітському домі год зо три, по-моєму, я прожив — як ударить тоді пожежа! Огонь — страшно як, і дуже було жарко, хоч і ніч. Виніс мене хтось, поклав у лодку — будинок на березі річки, виходить, був — і знову, мабуть, за другими дітьми побіг, а лодка тихенько від берега і попливла. Небо зверху, і знову ж ніч. Селяни, мабуть, мене знайшли — гусей, згадую, чиїхось все пас, а їсти мені не давав ніхто. Взяв я тоді торбинку і пішов. Діда якогось сліпого по базарах водив. Бив він мене дуже і все мені очі вивернути замірявся — щоб і я сліпцем був, не знать і для чого. Учитель тоді до себе мене забрав. Хороший був такий собі учитель — борідка і пенсне. Садовив мене проти себе і все питав, «что делать» і чи він не «живой труп». Чудак був чолов'яга, а хороший. Уночі жандарми прийшли і забрали у тюрму… Тоді в сапожника вар я місив, у коваля міха роздимав, в магазині підлогу замітав, горшки якісь ліпив, черевики чистив за копійку… І отаке мені скрізь: тільки до хлібця від оселедця хвіст, зразу ж того хазяїна чи в тюрягу заберуть, чи сам богу душу віддасть, чи зіп'ється, чи від холери помре, а то й в сумашсдший дім поведуть. Нема все талану мені та й нема.

— Слухайте! — підхопився навколішки Стах. Всі звелися на лікті.

— Дрезина, — прошепотів Стах, — і сюди…

— Паровоз… І поїзд. Колеса стугонять! — заперечив Золотар.

Всі звелися вище і прислухалися. Обидва були праві. Ззаду, від станції, дрібно торохкотіла на стиках дрезина, спереду, від Гнівані до Браїлова, де далеко, чахкав паровоз і стугоніли колеса.

Хлопці схопилися.

— Стій! Стій! — загукали вони. — Хто такий?

Та Одуванчик вже виплигнула і повисла в Стаха на руці:

— Стасик! Там галичани приїхали, і такий бій, а ми з студентами і Можальською Шурою все тифозників носили й носили — тисяч з десять або п'ять, ну, може, дві, — повні бараки, на вокзалі, і просто скрізь…

— Пожди, Одуванчик! — Стах відсторонив її. — Що таке? На підмогу нам? Поїзд звідти якийсь преться, чи що?

— Динаміт привезли! — Обидва робітники вже несли велику і важку скриню. — Насип давайте зривати, щоб гетьманці не пройшли. Просто насип — Шумейко наказав — з рейками вже не встигнемо.

Вони поставили скрині, де стояли, і кинулися лопатами розгрібати баласт.

— Під кожну рейку по ящику! Чи ж воно вийде що? Всі кинулися до баласту — рити, підкопати рейки, підсунути ящики, запалити шнур — і вже.

— Маму його мордує! Огні засвітив!

Справді, через поле, під полустанком, раптом виник огонь. То був третій ліхтар, під паровозною трубою — поїзд світив одним ліхтарем. Він минав якраз полустанок, тихо, поповзом, важко чахкаючи.

У відблиску ліхтаря вгору інколи прохоплювалося пасмо диму з труби — мжичка прибивала дим до землі. Вперед від ліхтаря пронизало пітьму довге лезо жовтавого променя, і в ньому видно було, як повзла, посувалася попереду ще коротка чорна тінь.

— Панцирник!

Так. Перед ешелоном, кроків сто попереду, по тій же колії тихо посувався панцирник. Він ескортував ешелон.

Стах ухопив шнур і виміряв долоня до долоні. Тоді ударив до рейки німецьким багнетом і перерубав фітиль.

— Коротко! — зойкнув підривник. — Що ж ти наробив? По встигну відбігти — вибухом уб'є…

— А що ж, нехай бахкає, як ешелон проїде, кішці під хвіст? — Стах заховав півфітилн до кишені… — Не встигнеш без попа кості на цвинтар самі підуть!

— В підривних правилах… — ухопив Стаха за кишеню підривник.