Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

— Хлопцы! — гукнув Костя. — Пустяки! Стреляйте! Не губите себя!

Парчевський тихо заплакав. Сльози потекли по щоках, за комір френча, на груди.

Каре «січовиків» оточило десятьох козаків, і вони зникли в пащі проїзного тунелю. Репетюк гукнув команду зімкнутись. Шеренга зімкнулась.

— Сотня! — втретє зарепетував Репетюк, і голос його вібрував.

Гвинтівки брязнули і впали на руку.

— За неньку Україну!.. Гвинтівки припали до плечей.

— Огонь!

Залп ударив гучно і загримів

довгою луною в пащі тунелю. Рясно посипалося скалля цегли з стіни. Сивий димок тихо звивався струмками вгору, в промінні сонця він розпливався рудий.

Парчевський і Костя стояли. Метром вище їхніх голів цегляна стіна густо червоніла півсотнею свіжих вищербів.

Тоді з громом копит підгарцювала сотня гайдамаків. Комендантська сотня була взята в кінне каре і зникла в пащі тунелю. Чота «січових стрільців» викрокувала на місце комендантської сотні.

Репетюк тихо чекав, поки хорунжий шикував чоту одною шеренгою. Він все поправляв пенсне, і руки його тремтіли дрібно й невпинно. В шерензі «січовиків» Парчевський ще встиг побачити бліді лиця Теменка й Туровського.

Схили насипів порожніли, люди бігли геть, жінки плакали, діти кричали. Марно цеп «січовиків» намагався стримати натовп і повернути його назад. «Січовикам» очі заляпували грязюкою і тікали. Залп прогримів знову, і Костя з Парчевським впали один на одного.

РІК ВСТУПУ ДО КОМСОМОЛУ — ТИСЯЧА ДЕВ'ЯТСОТ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Козубенко зіп'явся на якийсь пеньок, усі замовкли.

Ліс довкола стояв тихий, мовчазний і непроглядно білий. Рясний іній важко хилив гілля вниз. Вранішнє марево здійнялося догори і вже пливло високо хмарною габою.

Козубенко потер змерзлі вуха долонями і вийняв свій потріпаний записник. Він розгорнув його на останній сторінці.

— Зілов Іван, — неголосно викликнув він.

— Я.

— Ти — розвідка. Командир.

— Єсть.

І, немовби зразу ж рушаючи в дозор, Зілов закинув гвинтівку на ремені за плече. Недогризком олівця Козубенко відмітив у записнику птичку.

— Полуник Євген.

— Єсть.

— Ти відповідаєш за зв'язок.

— Слухаю.

Козубенко виставив другу птичку.

— Піркес Шая.

— Я.

— Кулеметна команда.

Шая всміхнувся. Дуло кольта, завинуте в дрантя, лежало біля його ніг на снігу. Триніг стояв поруч, як штатив для фотоапарата, і Шая на нього спирався коліном.

— Макар Микола. Ти… ти будеш начагітполіт. Агітація серед населення, політична пропаганда в загоні.

— Добре, — непевно погодився Макар, — але взагалі…

— Нальчицький Станіслав.

— Мені б… бронепоїзд, — смішкувато зачав Стах, але Козубенко урвав його коротко й серйозно:

— Жарти

потім. Ти будеш начальником огневого до-вольствія…

— Буде виконано! — так само серйозно відказав Стах.

— Золотар Зіновій.

— Я.

Золотар навіть виступив крок уперед. Козубенко коротко, але критично глянув на його худу, висхлу фігуру, його лівий порожній рукав. Золотар уже сподівався на такий погляд і зразу ж сердито засопів:

— Ти не дивись, будь ласка, що я… такий… Я, брат, такий, що… Все одно я тепер порішив жити аж доти, доки…

Стах не витримав серйозності і знову хихикнув.

— Ні гава ні пава! Таж ти казав всюди, що порішив не жити!

— Ат! — розсердився зовсім Золотар. — То перше було. Від безсвідомості, а тепер…

— Тихо! — урвав Козубенко. — Ти, Зіновій, тим часом будеш резерв…

— Ат!..

— … І харчування загону.

— Я?

— Це — наказ!

Золотар сердито затупцював, штовхаючи всіх своїми цибатими ногами, змахуючи своєю єдиною довжелезною рукою.

— У нього єдина, та як бантина… писнув Стах і знову сховався за Макарову спину.

— Товариш Стах! — почервонів Козубенко. — Позачерговий наряд… три дні зряду чистити картоплю… коли вона буде. — Ніхто не засміявся. Стах сунув кепку на очі й ніяково потяг носом. — Розумієш, Зіновію, — звернувся Козубенко до Золотаря, — тільки знайдеться хтось, хто зуміє організувати справу харчування, ти будеш переведений на огневе довольствіє на місце Стаха? Підходить?

— Гаразд! Я — що? — стиснув плечима Золотар і поправив своєю єдиною рукою амуніцію — наган за поясом, маузер збоку і три бомби на грудях. Запальні кільця він вправлявся сіпати зубами.

— Крос Катерина! — гукнув далі Козубенко. Катря теж зробила крок вперед і стала, очікуючи.

— Санітарна частина.

— Слухаю, — сказала Катря, — але медикаментів у нас ніяких нема — це раз, а друге — чому якщо жінка, то неодмінно Червоний Хрест?

— Медикаменти ми дістанемо так чи іпак, — відповів Козубенко. — А санітарна частина не знімає з тебе всіх обов'язків рядового бійця. Ти битимешся з усіма разом, але до кожного пораненого біжиш ти. Згода, мала?

— Ну, звичайно.

Козубенко перебіг швидким поглядом по обличчях довкола.

— Всі. Я буду комісар.

Після захоплення міста петлюрівцями, комсомольці, відстрілюючися, залишили водокачку і відійшли в ліси. До міста тепер повороту не було. Тепер вони були партизани.

— А хто ж буде командир? — запитала Катря.

— Командиром буде Степан Юринчук. Він мав бути тут з своїми хлопцями ще до світанку. — Козубенко згорнув записник і заховав його до кишені, потім ще раз потер собі вуха. — Друге. Я пропоную дати нашому загонові ім'я… Бо в бойових операціях, які чекають на нас…