Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Суд тривав недовго, але нудно. Отамани говорили промови, і Головатько з-поза гайдамацьких спин плескав у долоні і гукав «слава!». Костя все дивився на дзиґарі. Парчевському було сумно і нило серце — він згадав Аглаю. Вона віддала боротьбі й ненависті себе всю… Ненавидіти можна тільки тоді, коли вмієш любити, коли є що любити, коли любиш… Благословенне ж твоє чуже ім'я, незабутня, кохана жінко! Парчевський любив і ненавидів…
— Туруканіс! — знову гукнув отаман голова. — Чи ви визнаєте тепер себе винним?
Костя знову потис плечима і нарешті одвів погляд від дзиґарів угорі. Вся процедура
— В измене украинскому народу я не признаю себя виновным. Я восставал вместе с украинским народом против его предателей!
Голова застукотів колодкою револьвера і позбавив Туруканіса слова. Костя знизав плечима і знову звів очі на дзиґарі.
— Парчевський! — сказав голова. — А ви тепер визнаєте себе винним?
— Все одно, — сказав Парчевський. — Дайте спокій. Потім підсудним дали останні слова.
Костя випростався, щелепи його стислися, попід щоками побігли дрібненькі міцні кульки.
— Будьте ви прокляті, лакеї капіталу! Пролетарі всіх країн, єднайтеся! — він проголосив це по-українському, старанно пильнуючи вимови. І раптом заспівав високо й дзвінко: — «Мы вступаєм в последний и решительный бой…»
«Січовики» зачовгали чобітьми, голова застукотів колодкою револьвера, кілька старшин кинулися до Кості. Костя вже мовчав. Він стояв так само спокійно, як і раніше, голова була зведена вгору, і очі розглядали циферблат угорі.
Поки гомін в залі стих, члени суду трохи між собою порадилися.
— Підсудний Парчевський, ви хочете сказати останнє слово?
Парчевський подивився вниз, собі на чоботи, і не відповів.
— Ви не маєте ніякого останнього бажання, підсудний Парчевський? — спитав ще голова.
— Маю… останнє бажання, — раптом сказав Парчевський і звів голову догори. — Я бажаю жити, щоб ненавидіти вас, ворогів мого народу і моєї батьківщини!
Суд не виходив на нараду.
Вирок був оголошений урочисто, з довгою витієватою вступною частиною. Колишніх старшин військ УНР, Парчевського та Туруканіса, присуджувалося до розстрілу. Присуд мав бути виконаний негайно і публічно. Виконати розстріл повинна була сама гарнізонна сотня, якою командували Парчевський і Туруканіс і яку вони «збили на повстання».
Проти головного виходу з вокзалу до міста здіймався високий кам'яний мур. Він з'єднував проїзний тунель під південним насипом з віадуком північного насипу. Два високі насипи стояли по обидва боки широкого під'їзду до вокзалу.
Засуджених вивели ті ж сорок «січовиків», з гвинтівками на руку. Одну мить вони затрималися на широких сходах. Вранішнє сонце било просто в лице. Сніг іскрився тисячами алмазів. Костя і Парчевський замружилися.
Обаполи обидва схили насипів чорніли від людей. Ще зрання гайдамаки оточили місто і позганяли людей на публічну страту. По тротуарах вокзальний майдан оточував цеп «січовиків». Комендантська сотня — сотня поручика Парчевського і лжепрапорщика Турукапіса — вже вишикувалася внизу проти муру. Довкола них змикалося каре «січовиків». Обабіч сходів вишикувалися військові частини — праворуч «січовики», ліворуч гайдамаки. Вартові підштовхнули в спини, і Парчевський з Костею пішли по сходах вниз. Було тихо. Люди на схилах насипів мовчали. «Січовики» з нагаями
Парчевський і Костя перейшли майдан упоперек, впрост. Це було ціле життя. Півтори хвилини. Люди на насипу тоскно мовчали. Сніг танув у них під ногами і стікав по цементу цямриння брудними струмочками. Десь плакала дитина.
Парчевського і Костю провели повз вишикувану комендантську сотню, їхню сотню — козаки стояли вільно і дивилися в землю. Парчевського і Костю підвели до муру і поставили спиною до майдану, до народу, до сотні. Позаду забряжчала зброя — то підбігли «січовики» з гвинтівками в оберемках і роздавали їх козакам. Страшно знайомий голос прокричав козакам: «Струнко!» Потім цей голос — ну, чорт забирай, чий же він? — повідомив козаків, що гвинтівки заряджені через одну бойовими й холостими патронами. Костя вилаявся крізь зуби. Знайомий голос в цей час підскакав коном ближче і наказав засудженим: «Кругом!»
Парчевський і Костя обернулися враз — чітко, як і належить, пристукнувши підборами.
Ну, звичайно ж! То був Репетюк. Кінь басував під ним, він притримував його лівою рукою, в правій був затиснутий нагай. Він не дивився на Парчевського з Костею, і скельця пенсне вилискували на скісному промінні сонця. Козаки комендантської сотні, їх сотні, стояли в дві шеренги з гвинтівками до ноги. Як і раніше, вони дивилися в землю. Підійшли члени суду, і ще раз пишно і бучно голова суду виголосив присуд — «за зраду неньки України і замір на державний переворот».
Тоді, дивлячись вбік, Репетюк прокричав засудженим знову: «Кругом!» Парчевський з Костею повернулися лицем до стіни.
— Сотня!.. — гукнув Репетюк.
Зброя брязнула, козаки одірвали приклади від землі.
Тої ж секунди, мов змовившися, Парчевський і Костя обернулися «кругом». Вони стали лицем до своєї сотні. З тихим гуркотом приклади стукнули один за одним вздовж фронту сотні об землю.
— Кругом! — зойкнув Репетюк.
Парчевський і Костя не ворухнулися. Вони хотіли дивитися смерті в лице.
Від вокзальних сходів, де стояв, здаля милуючися процедурою, великий почет петлюрівських старшин і отаманів, вже скакав другий старшина. В руках у нього були дві чорні стрічки — довгі й широкі. Він підскакав до Репетюка і віддав йому одну. Потім вони під'їхали до Парчевського з Костею щільно. Схилившися з коней, вони почали зав'язувати їм очі.
Парчевський мотнув головою.
— Льонька! — сказав він крізь зуби. — Іди к чортовій матері!
Зав'язавши очі, старшини від'їхали.
— Сотня! — вдруге скомандував Репетюк.
Парчевський і Костя зірвали пов'язки. Вони хотіли бачити свою смерть.
— По зрадниках неньки України!.. — зриваючись, зарепетував Репетюк. Але враз він урвав ренет, не кінчивши команди.
Козаки стояли струнко, і гвинтівки були при нозі. Жодна гвинтівка не скинулася на руку. Козаки дивилися просто вперед — в лице сотнику Парчевському і хорунжому Туруканісу.
Кілька жінок істерично скрикнули на схилах насипу.
Репетюк змахнув нагаєм і помчав перед фронтом сотні. Він рахував козаків і кожному десятому наказував вийти вперед. Козаки робили крок і виходили наперед.