Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні

Смолич Юрій Корнійович

Ваня раптом шморгнув носом і потяг товаришів за штани.

— А може… хай йому… страшно… Христом-богом… Він не скінчив. Володька ухопив його за холошу й потяг.

Ваня вхопився за його рукав, і вони разом плигнули вниз. Там було страшно, але зоставатися самому було ще страшніше, і Юра покотився мерщій за. ними.

Жах. упав теж за ними зверху, мов яструб. Ваня цокотів зубами, і руки в нього трусилися, Юра весь задерев'янів, і ноги в нього не рушали з місця, навіть Володька, син кладовищного попа, що й народився отут, за огорожею кладовища, звівся зовсім блідий.

— Пішли! — хоробро випростався Володька і боязко озирнувся.

— Ой! — заверещав Ваня по третьому ж кроці. Він упав

долі і заховав голову у траву.

Юра впав теж. Тепер він уже знав, що вмирає. Серце спинилося, стислося в кульку і покотилося кудись у прірву, у живіт. Просто перед хлопцями стояв хтось високий і стрункий, весь білий і немов прозорий. Сумніву не було — покійник звівся з могили, щоб розквитатися з нечемними за їхню зухвалість.

Володька опритомнів перший. Його налякав більше несамовитий Ваньчин зойк. Він розмахнувся і загилив Ваньці в потилицю, потім так само ударив білу постать по животі. Живіт глухо задзвенів — постать була порожня всередині, але не безтілесна. То був тільки надмогильний монумент, а не смерть з косою.

Вони проминули ще десяток склепів, затамовуючи дух ї озираючись на кожного ангела. Місяць вже підбився над дерева, і білі монументи немов ворушилися і жили. Вони немов пливли звідусіль і товпилися назустріч нахабним порушникам могильного супокою. Такого не бувало навіть в синематографі.

— Тут! — прошепотів нарешті Володька здригаючись. Вони спинилися над могилою.

Це була ще зовсім свіжа могила. Чорний горбик — ні монумента, ні каменя, ні хреста. Ще дощ ні разу не падав на землю могилки — земля була грудчаста й крихка.

— Тут! — повторив Володька. — Вона. Ну?

— Хр… хр… хр… — захарчав Ваня, — бо… бо… бо… — говорити він не міг. Він хотів сказати «Христом-богом».

Озирнувшися кілька разів, Володька став на приголів'ї, Ваню і Юру він поставив на боках горбка. Потім він хрипло відкашляв і урочисто простяг руку над могилою.

— Ну?..

Ваня і Юра простягли свої тремтячі руки теж. Вони поклали свої пітні холодні долоні поверх Володьчиної. Лівою рукою Володька смикнув кашкета з голови. Юра поспішив зробити те ж саме. Ваня також метнувся був до голови, але тут тільки згадав, що він простоволосий.

— Во ім'я отця! — урочисто прошепотів Володька. — Бо ім'я отця! — поправився він трохи голосніше, але на такому ж шепоті. — І сина, і святого духа…

— Амінь! — відгукнувся Юра. До Вані дар мови ще не повернувся.

— Перед богом! — ще урочистіше зашипів Володька. — І один перед одним… ми присягаємося смертною присягою… Ну? Повторюйте ж за мною… дураки!.. Ми присягаємося смертною присягою. Нехай бог покарає того з нас, котрий порушить цю смертну присягу!

— … смертну присягу…

— Нехай він стане самогубцем… І буде похований без хреста і сповіді… нехай потрапить до' пекла… І нехай диявол знущається там над ним, як йому завгодно…

— … як йому завгодно…

— Ми присягаємося…

— … присягаємося…

— Нікому… ніколи… ні за яких обставин… не виказати того, що довірив нам всім один із нас… на ймення Юрій…

— … Юрій…

— І ми обіцяємо всіляко допомагати йому в усіх його заходах.

— Амінь!

— … інь… — прошепотів і Ваня. Дар мови потроху повертався до нього.

В свіжій могилі під ними лежав похований сьогодні вранці самогубця. Це був найкращий на все місто Глухів парикмахерський підмайстер, мсьє Жорж. Він повісився два дні тому з перепою. Присяга над свіжою могилою самогубці — як відомо кожному, хто бодай трохи розуміється на присягах, — найбільша з-поміж усіх можливих присяг.

Юриній бабі було дуже багато років [108] .

Так багато, що вона вже давно перестала

цікавитися подіями довкола і взагалі чим-будь, окрім своєї власної персони, її зв'язок з зовнішнім світом, власне, її реагування на прояви життя довкола неї обмежувалися двома реченнями. Якщо хтось під час обіду, сніданку або вечері кидав слово про те, що от, мовляв, отака страва йому подобається, а отака ні, — баба флегматично, але голосно промовляла ні до кого:

108

Юриній бабі було дуже багато років. — У книзі «Я вибираю літературу» (с. 53–54) Ю. Смолич писав: «Про мою бабку — постать вельми примітну та кумедну — я не буду тут згадувати, бо ж у моїй автобіографічній повісті «Дитинство» я відтворив її кумедний і парадоксальний образ до найменших деталей. Додам тільки, що вона теж була свого роду поетом-фантастом та брехуном: наприклад, любила похвалятися тим, що нібито поміщицького роду і була дуже багата. Один раз казала, що мала двісті десятин, а другий раз десятин тих було аж двісті тисяч. Іншого разу хвалилася, що походить з… гетьманської династії і добре пам'ятає гетьманський осідок у Батурині. Все це було чистісінькою брехнею, крім походження з Батурина… І вся її «латифундія» — то було дві десятини ораниці, а заміж вона вискочила за драгунського прапорщика, в час постою в Батурині його полку, поляка Сташинського — майбутнього героя оборони Севастополя в воєнну кампанію тисяча вісімсот п'ятдесят шостого року».

— На вкус и цвет товарищей нет!

Якщо коло столу виникала жвава і заповзята розмова, баба раптом починала вовтузитися на місці, жувати губами, кректати і, нарешті, враз хитрим, примруженим, затаєним оком позирала на всіх:

— А вот скажите, — мружилася вона, готова враз приголомшити всіх присутніх, — почему это луна не из чугуна?

— Почему, бабушка? — мусили всі хором, виказуючи глибоке здивування, запитувати її, інакше-бо вона страшенно ображалася. — Почему? Вот уже не можем себе представить.

— А потому… — тріумфуючи виголошувала баба, — что на луну надо б много чугуну…

Після того вона гордовито зводилася, кликала всіх своїх котів і на чолі котячої зграї демонстративно йшла до себе.

Котів у баби було постійно не менше дев'яти штук. Вони проїдали все батькове утримання, всі мамині приробітки і все те хазяйство, яке намагалася мама утворити. Коти дерли курчат, перекидали і розбивали глечики з варенням і сушенням, знищували всі запаси в комірці, жерли миттю все, що зоставалося на столі бодай секунду неприбраним. Мамине в'язання вони розпускали, мамині нитки плутали, на кожну забуту м'яку річ вони гадили. Крім того, вони постійно потрапляли в липкі мухомори, і тоді в квартирі зчинявся дикий шарварок. Загорнувшись в мухомора, з несамовитим репетом кицька качалася по підлозі, всі інші її одноплемінці, б'ючи посуд, перекидаючи вазони і трощачи статуетки, розліталися по всіх шафах і комодах, всі мешканці, віддавлюючи один одному ноги, металися по кімнатах, ловлячи злощасне створіння, а баба, скочивши на стілець і підібравши спідниці, тупотіла ногами і верещала смертним вереском.

Потім, коли кіт уже був уловлений, мухомор одірваний і липучку відмито нашатирним спиртом, — Юру ставили носом у куток. Над ним завжди висіла підозра, що то він навмисне садовить котів у мухомори. Це було трагічне непорозуміння. Навдивовижу Юра сам дуже любив котів і ніколи не дозволив би собі зробити такої до них нечемності. Правда, то були не просто коти, а коти бабині, отже, якимсь способом дошкулити їм було варто, одначе з Юри цілком вистачало інколи наступити котромусь на хвіст, облити водою або дмухнути крейдою в ніс.