Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Одначе це було сказано так, що ми зразу зрозуміли, що дійсно трапився якийсь «понт». Затинаючися, кривляючися, з недоречними приказками і дурним ламанням мови, пересипаючи її своїми вигаданими, незрозумілими словами, Кульчицький розповів, що з ним трапилося.
А трапилося ось що. Після сьогоднішнього цілоденного дощу місто вкрилося цілими озерами калюж. Вирушаючи в свою нічну мандрівку, Кульчицький вирішив захопити з собою ліхтар. Він мав іти найбруднішими вуличками околиці, щоб не потрапити на очі Пілеві або інспекторові, які в ці години саме
— Я пізнав його вже по ліхтарю.
«Пізнати Мопса по ліхтарю» на нашому гімназичному діалекті означало помітити його тільки тоді, як тікати було вже пізно. Справа в тому, що сам директор виходив на полювання рідко, і тільки в темні ночі або поки місяць ще не зійшов. Його мисливською зброєю був кишеньковий електричний ліхтарик. Запримітивши поночі якусь підозрілу постать, що скидалася на гімназиста, директор тихо наближався і за два кроки враз стріляв променем ліхтарика просто в обличчя підозрілій особі. Так було і цього разу. В темній постаті, що підкрадалася до нього, Кульчицький з жахом пізнав директора.
І от тієї секунди, коли ще не родилося проміння з директорового ліхтаря, а Кульчицький вже відчув, як директорів палець ковзнув по денцю ліхтарика до кнопки, — тієї ж секунди Кульчицький раптом відкинув заслонку свого ліхтаря. Обидва промені спалахнули водночас.
Але світло від ацетиленової форсунки було значно дужче, ніж кволе проміння потайної лампочки. Директор став перед Кульчицький в усій своїй красі, а Кульчицький зостався невидимий для нього.
Це Кульчицький збагнув тієї ж секунди і з своєї переваги скористався несподіваним способом.
— Що за сволоч така лізе з світлом до чужої морди? — загорлав він.
— Бросьте фонарь! — . засичав захлинаючись директор.
— Сам брось, а то я зараз тобі в морду дам!
І, довго не думавши, з прокльонами та нецензурною лайкою, Кульчицький вибив з рук директора його ліхтарик.
— Городовой! — зарепетував директор.
На сусідній вулиці сполохано відгукнувся сюрчок нічного сторожа. Тоді Кульчицький кинувся навтікача. Прикриваючись промінням свого ліхтаря, як панцером, він відступив кілька кроків, а потім пустився щосили…
Ми стояли зовсім ошелешені. Розповідь Кульчицького приголомшила нас. Випадок був зовсім не чуваний. Директорові кинуто в лице, що він сволоч, його вилаяно останніми словами, в нього вибито з рук ліхтар Господи, як він може за це поквитатися! Вигнати з гімназії? «Вовчий» білет? Ні. Це мало. Він засадить у тюрьму?
— Ти певний, що він тебе не впізнав?
— Питаєшся! — заламався Кульчицький. — Я ходу, а він тільки: «Гарадовой, гарадовой, дерзите, ловице, остановицесь!» Аякже, приходь завтра я тобі стану!
— Молодця, Бронька! — резюмував Кашин. — Принаймні хоч за бідних хлопців помстився. Хай тепер знає клятий Мопс!
Одначе Піркес зразу ж висловив зовсім протилежну
— А я гадаю, хлопці, все це дуже по-дурному вийшло!
— Я згодний з Піркесом, — відгукнувся й Репетюк. — Тепер Мопс зробиться ще лютіший.
— І взагалі, — підтримав їх Туровський, — лайкою і хуліганством нікому нічого не доведеш. Як на мене, то все це просто свинство!
Спалахнула суперечка і сварка. За Кульчицького вступилися Кашин, Сербин і Макар. Мопса ж просто в очі вилаяно сволоччю! Це ж така розкіш! Кульчицький блаженно посміхався Він вже уявляв собі, як завтра загримить його слава по цілій гімназії від першого до восьмого класу.
В самісінький розпал суперечки, коли, позривавшися, ми сіпали один одного за петельки і в кімнаті завис страшний шарварок, двері раптом відчинились і на порозі з'явився Грачівський.
Поява Грачівського була зовсім несподівана. Досі він ніколи не заходив до Піркеса. Компанія Парчевського, до якої належав Грачівський, вважала нас за малюків і трималася осторонь нас. Вони більше товаришували з старшокласниками.
Грачівський розчинив двері і нерішуче зупинився на порозі. Ми всі замовкли. Піркес поспішив йому назустріч.
— Заходь, Грачівський, заходь! От здорово, що прийшов! — ляснув він його по плечах.
Ми з зацікавленням і співчуттям зазирали Грачівському в обличчя.
Кожен хотів виказати бідному хлопцеві свою прихильність і дружні почуття.
— Ну? Як? Нічого! Що надумав? Як батьки? Кажуть, на залізницю поступаєш?
Грачівський був трохи блідий, але загалом наче спокійний. Він соромливо м'яв кашкета й покусував губи.
— Ви пробачте мені, Піркес, — уклонився він. — Я раніше до вас ніколи не заходив, але, розумієте… мені нікуди подітися… Я не можу піти додому… батько мене вб'є, а мати… помре… у неї, знаєте, хвороба серця… Ви дозволите мені сьогодні у вас переночувати?
— Ну, що за питання! — засміявся своїм горловим сміхом Піркес. — Ви можете жити тут до вашого повноліття!
Грачівський скинув шинель і заходив по кімнаті, потираючи руки й кулячися від холоду, дарма що в трьох кубічних сажнях Піркесової кімнати стояла страшенна задуха і жарота. На лівому виску його невпинно тіпався живчик. Ми всі мовчали. Було незручно приставати до Грачівського з запитаннями. Ми закурили, і хмари тютюнового диму за клубочилися вгору, до високої стелі, полохаючи там тіні і коливаючи хащі павутиння. Мовчанка тривала так кілька хвилин.
Раптом Піркес встав і підійшов до стіни. Він узяв футляр і вийняв скрипку. Лице в нього пашіло, руки злегка тремтіли. Бажання грати сьогодні вже вдруге захопило Шаю. Він спинився серед кімнати і торкнув струни пальцем. Напружений, тремтливий звук родився з-під пальця. Невидющим «самітним» поглядом Шая заблукав по стінах і по наших лицях. Нарешті він піймав якусь крапку на стіні. Прикипівши до цієї крапки очима, Шая тихо перебирав струни, настроюючи скрипку. Ми принишкли.