Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Кульчицький почував себе дуже і дуже погано. Вигнати його могли тільки з «вовчим» білетом. Отже, життя розбите. Крім того, старий скарбошукайло, дарма що в сина вже засівалися вуса, спустить йому штани і всипле стільки, що доведеться мачусі відкачувати бідного хлопця водою.
В цьому пригніченому душевному стані Бронька не пішов навіть перекурити на великій перемінці і залишився в класі, похмуро колупаючи свою парту. Раптом до нього підійшов Піркес.
— Слухай, Броніслав, — сказав Шая. — Ти мене не обдуриш. Я вже по морді бачу, що ти збираєшся робити. Ти ждеш, щоб усі хлопці
Кульчицький почервонів так, що не стало видно навіть його рясного ластовиння.
— Ти це, будь ласка, покинь! суворо закричав на нього Шая. — Тебе виженуть з «вовчим» білетом Ти це прекрасно знаєш Ідіотизм який! Краще вже ми відсидимо ті дві години, хоч би й цілий рік!
Кульчицький почервонів ще дужче і відвернувся Піркес розкрив рота ще, щоб вичитати Кульчицькому за його замір на «ідіотське благородство» та «дурацьке рицарство», але в цю хвилину до класу вскочив збуджений і захеканий Кашин.
Привели! — репетував він в ажитації — Жандарми! — Задихнувшись, він сів на підлогу.
— Кого привели? Які жандарми? Зілов! Воропаєв! І Жайворонок!
Кашин не брехав. Внизу під годинником, між погруддями Пушкіна і Гоголя, на звичайному місці Піля, стояли наші товариші, наші втікачі, наші герої Зілов, Воропаєв і Жайворонок.
Ми збилися тісним кільцем на радіусі в десять метрів. Підійти ближче ми не наважувалися Піль стояв поруч, лихий і злорадісний. Кожний крок ближче коштував би не менше години без обіду.
Одначе Зілов, Воропаєв та Жайворонок і самі старались наших поглядів уникати. Вони понурилися і опустили очі додолу.
Нам була шкода товаришів. Раз їх повернуто з жандармами, то на них чекала якась велика кара Але ми були й сердиті на них Вони ж підвели нас і зганьбили Ми ж так роз раховували, що з них будуть герої.
Двері учительської в цю мить розчинились і на порозі став директор Його м'яка хода була нечутна на кахляній підлозі.
— Любуєтесь?.. — закурликав він лагідно й ніжно. Ми не відповідали, і він нашої відповіді не ждав.
— Картинка отменная, достойная кисти лучших художников… Мерзавцы! Негодяи! Хулиганы! — зарепетував він.
Пролементувавши, що втечу на фронт зовсім не можна розцінювати як вияв юнацького патріотизму, а тільки як свавілля та розбещеність, яким не місце в гімназії, директор запропонував нашим героям забиратися геть і до вирішення педагогічної ради в гімназію не потикатися. Навздогін сердешним хлопцям він ще прокричав, що сподівається, що ці негідні розпутники будуть вигнані назавжди.
Ми збиралися вже хутчій тікати по класах, але директор спинив нас коротким помахом руки:
— Ни с места!
Ми стали. Він зробив до кас ще два, невидимі й нечутні, страшні кроки. — Надумались? Ми мовчали.
— Кто был сей ночной мерзавец?
Ми мовчали.
— Ах, не надумались! Прекрасно!
Захлинаючися й заливаючися слиною, він повідомив нас про чергові, встановлені ним, репресії. На цілий рік наперед касувалися всякі дозволи до театру чи кіно, навіть під доглядом батьків «или лиц, особо их заменяющих». На різдвяні канікули три старші класи не відпускалися — вони мали приходити щодня
— Марш по классам, прохвосты!
Але найтяжчу й найдошкульнішу кару директор приховав аж на кінець цього третього дня від часу запровадження найширшої програми суворого виховного впливу. І ця кара, навіть для нас, була несподівана своєю надлюдською жорстокістю. Після чергового й безрезультатного запиту: «Ну, что, надумались?» — директор повідомив нас, що педагогічна рада, з огляду на погані успіхи та погану поведінку учнів трьох старших класів, розглядатиме на найближчому засіданні питання про те, щоб цього року не звільняти нікого в цих класах від платні за право навчання…
Отже, відповідати за неслухняність цілого класу, що покривав злочин одного провинця, мали особи найбільш беззахисні, які не мають ні чиновних батьків, ні впливових дядьків, що поклопоталися б за їхню долю. Відповідати мають «кухарчині діти». Оті самі славнозвісні кухарчині діти!
Від річних ста карбованців за право навчання їх звільнювано ніяк не з добросердості гімназичного начальства. Їх звільнювано виключно коштом заходів і самодіяльності самої учнівської й батьківської корпорації. Кошти здобували від благодійних літературно-вокально-музичних вечірок, балів та базарів.
Удар по «кухарчиних дітях» в нашій, відносно демократичній своїм складом учнів, гімназії — це був удар такий сильний, що від нього достеменно затремтіли ми всі. І Ми зрозуміли, що нам справді оголошено війну.
МИ ПРИЙМАЄМО ВИКЛИК
Війна!
Це огидне слово прийшло невідомо звідки. Трудно було б встановити, хто перший його сказав. Але, народившись, воно облетіло всі класи, цілу гімназію.
Це був останній день нашого перебування у своєму будинку. Завтра ми вже мали йти на другу зміну — від другої до шостої — до будинку жіночої гімназії.
Директор зробив свій останній обхід з цим жахливим повідомленням про незвільнення від платні за право навчання після останньої, п'ятої, лекції. Тепер нам зоставалося ще відсидіти дві години щоденного від учора безобіду. Тільки директор зник по сходах до першого поверху, ми висипали всі в коридор. Ми були приголомшені.
Нехай дві години щоденного безобіду. Це можна стерпіти хоч цілий рік. Нехай касуються дозволи на відвідування театрів і кіно. Без цього можна прожити. Нехай також нас ганьблять скороченням вечірніх годин з сьомої до шостої. Нехай звільнятимуть кожного, хто матиме більше ніж три двійки. Нехай не відпускають нас на різдво. Нехай що завгодно. Але ж не звільнити від платні за навчання, це вже зовсім інше! Цього стерпіти неможливо. Після цього і все інше, всі інші репресії — і ті дві години безобіду, і заборона театрів, і скорочення вечірніх годин, і загрози вигнання за неуспішність, і невиїзд на різдво — тоді все це також стає нестерпне, незносне, неможливе. Ми повинні цього не припустити!