Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні
Шрифт:
Розбурхані, ми висипали в коридор. Нас було сто двадцять, і від цього було легше. Сто двадцять — це ж сила народу! За такою силою почуваєш і себе самого сильніше. Ми поглядали один на одного, перегукувалися і почували, як заляканість наша зникає, як обурення наше росте. Так родиться зухвалість, безоглядність одчаю.
Саме тоді й народилося це слово.
Насамперед з грімливим ляскотом покотилися додолу, на лунку кахляну підлогу, бляшані баки з-під кип'яченої води. Звук був гучний, дошкульний і дражливий. Тоді загуркотіли перекинуті класні дошки й кафедри. Це було без вищання бляхи, але ще грімливіше, ще гучніше, ще завзятіше! В унісон цьому вже треба було кричати на гвалт, лементувати, як
Співи, подібні до звірячого реву, рев, подібний до співів, вигуки, пищання, зойки, гвалт і прокльони — все це злилося в один суцільний ґвалт і розгардіяш. Із свистом і репетом, по кісточки у воді, ми кинулися геть до сходів униз.
Поки ми збігали по сходах униз, вода допливла вже коридором до площадки сходів на другому поверсі. На мить потік немовби спинився й застиг на ребрі. Але вода прибувала, її рівень піднімався, водяна межа на прузі немов росла, розбухала й напиналася. І враз, переломившися через край площадки, тонкою і прозорою широкою пеленою водопаду перелилася вниз, на перший поверх.
173
«Из-за острова на стрежень…» — російська народна пісня, переробка пісні російського поста і етнографа Дмитра Миколайовича Садовникова (1846–1883).
— Ніагара! [174] — зустрів водопад вибух божевільного запаморочення.
Але напруга першого перелину відразу спала і суцільна пелена водопаду зразу ж розбилася на безліч окремих тоненьких струмків. Вони задзюрчали простісінько на гіпсові голови двох класиків унизу.
— Рятуйте! Пушкіна й Гоголя потопили!
З реготом, вереском і свистом ми вибігли надвір. Назустріч нам з різних кінців гімназичного двору бігли сполошені гімназичні сторожі й двірники.
174
Ніагара — Ніагарський водопад на р. Ніагара в Північній Америці.
Одно з вікон другого поверху було навстіж розчинене. На підвіконні на цілий свій велетенський зріст стояв інспектор. Його писклявий голос загрозливо розтинав повітря.
— Назад! Стойте! Все видел! Всех записал! Назад!
Насунувши на лоби кашкети і встромивши голови між плечі, ми перебігали двір, палісадник, вулицю і зникали за рогом…
Одбігши кроків сто, ми нарешті спинились. Груди наші поривно здіймалися, серця скажено колотилися, дихання вилітало з хрипом і присвистом. Ми були бліді, і очі наші перелякано ширилися. Бойовий запал вже зник. Де поділися одчайдушне піднесення й захват юнацької непокори? Ми були перелякані, нещасні й жалюгідні. Невже-таки все це і справді було? Невже цьому правда, що оце ми погромили класи та затопили гімназію водою? Як же це сталося? Як ми могли наважитися на таке? Ми поглядали один на одного роз гублено, шукаючи співчуття, підтримки й виправдання.
— Що ж воно тепер буде?
На душі було холодно й гидко. Ах, якби можна було заплющити очі, а потім розплющити і побачити, що це все був лише сон, лише кошмарний передранковий
— Хлопці! Що ж нам тепер буде?
Дехто ще намагався бадьоритися. Дехто ще зухвало посміхався блідими вустами. Дехто молодецьки циркав крізь зуби й хвацьки зсував кашкет на потилицю — з білого, зрошеного холодним потом лоба… Але всі мовчали. Всі потуплялися. Відповідь була ясна…
Гімназія зосталася там, позаду, погромлена, потрощена й затоплена водою. На площадці біля сходів на другий поверх похилився на свій мармуровий п'єдестал підмочений гіпсовий бюст Пушкіна. Він похилився, і з порожніх гіпсових орбіт його стікали великі, молочно-білі, гіпсові сльози
ПОРУЧ ІЗ ЖИТТЯМ
ВСЕРЙОЗ І НАДОВГО
Поступово, проте досить швидко, війна набувала несподіваних форм.
По-перше, самі людські й територіальні масштаби війни зростали неждано і колосально. З невеличкого австро-сербського інциденту спалахнув величезний світовий конфлікт Про Сербію, через яку немовбито й спалахнула війна, невдовзі й зовсім забуто. За якихось півтора місяця майже всі європейські держави були втягнені у війну.
По-друге, потроху почали окреслюватися й масштаби часові.
Газети ще писали про швидку, негайну перемогу, але заходи до дальшого провадження війни тепер уже свідчили за передбачення чималих часових масштабів. На фронт уже бігли не самі тільки вагони з написами «40 человек или 8 лошадей». На фронт везли вже не тільки людей, не тільки коней, не тільки снаряди та санітарні тачанки. Тепер повз вікна наших будинків, що виходили впрост на румуно-австрійську колію, день і ніч безперестану везли ешелонами дерево, цеглу, цемент, землечерпалки та інженерні батальйони.
Потрібні були окопи, бліндажі, бараки. Потрібні були під'їзні колії і шосе. За військовими ешелонами пішли валки вантажні, за вантажними пішли поїзди з артілями копачів, мулярів, каменярів. Фронт — це щось таке відразу неуявне, умовне, абстрактне — тепер набирав цілком уявних, конкретних, виразних і реальних форм, ба й географічних контурів. Фронт став немовби нововідкритою країною. Він мав своє місце і навіть свою поштову адресу.
Війна заповнила все. Здавалося, в світі не залишалося нічого, що було б поза війною.
Щовечора ми виряджали чергові маршові батальйони на фронт. Вони приїздили на військову рампу нашого міста з усіх кінців величезної Російської імперії. Вони діставали обід — борщ і кашу — з похідних кухонь рампи, швидкою чергою проходили через етапну баню, похапцем одягали чисту білизну і мерщій сідали у вагони. Двері з написом «40 человек или 8 лошадей» розсувалися, щоб прийняти їх.
Ми кричали «ура!», поки тікав повз перон останній вагон. Ми кричали «ура!» і махали кашкетами навздогін героям. Ми кричали «ура!» і не могли стримати сліз.
Не нам грав оркестр, не нам махали кашкетами, не нам кричали «ура!». Не нам бути героями! Прокляте неповноліття і юність!
ВСІ ЗА ОДНОГО
Історія з Нальчицьким, репресіями та погромом гімназії закінчилася, проте, швидше, ніж можна було чекати.
Другого дня вранці сталася подія, що змішала все і поставила шкереберть всі вирішення.
Годині о десятій ранку Репетюк і Макар переходили залізничну колію, простуючи з передмістя до міста. Вони йшли серйозні, мовчазні й урочисті. Репетюк ішов з головою, гордо закинутою назад. Макар ішов поруч, соромливо знітившися й зігнувшися. Він почував себе мізерним, жалюгідним пігмеєм.