Диваки
Шрифт:
Пройшлася по кімнаті, зазирнула в дзеркало, поправила зачіску, обсмикнула зелений светр.
— Ох і полив, як з відра! — мовила роблено веселим голосом. — Автобуса все нема й нема…
Вчительці, мабуть, як і Миколі, було ніяково. Догадувався: хотіла щось інше сказати, та не знала, з чого почати розмову.
— Миколо, ти знаєш, чому я прийшла? — зважилася, врешті. Помовчала трохи, глибоко зітхнула. — Прийшла, щоб просити в тебе пробачення.
"Вона
Тим часом Валентина Михайлівна вела далі:
— Я не повинна була так поводитися. Вибач!
"Ох і халепа! Що ж тепер мені робити?.."
— Звичайно, ти теж завинив переді мною і товаришами. Бо хіба можна так зле жартувати?!
— Я… я не хотів… — розгублено пробелькотів Микола.
— Гаразд, давай домовимось. — Учителька присіла поруч на канапу. — Завтра ти вибачишся перед класом і забудьмо про всі наші незгоди.
Микола, похнюпившись, сидів непорушно.
— Згоден зі мною? — поклала йому на плече руку.
— Угу, — кивнув Микола.
Розділ шістнадцятий
ГРОШІ НА ТРАНЗИСТОРИ І БАТАРЕЙКИ
Сашко ще з вулиці почув крик із свого двору. Здригнувся і, наче ошпарений, побіг додому.
За ним поспішили і хлопці — Микола, Віктор, Олег.
Батько, у випущеній сорочці, без картуза, сидів, похнюпившись, під хатою, а тітка Марія, вимахуючи руками, докоряла йому з-за дротяної огорожі, що розмежовувала їхні дворища.
— …Безчесний, безсовісний ти, Павле! Дитина голодна, обірвана, як старченя ходить, сам на людину не схожий, а знай буряківку, смердючу оту, жлуктиш. Дожлуктишся, поки гичка на голові виросте. Ой, Павле, Павле, коли вже ти за розум візьмешся? Жінка власна відцуралася. Згадаєш мене — і син кине…
Батько підвів голову, побачив Сашка з друзями, махнув їм рукою, щоб ішли геть.
Сашко забрав хлопців і повів до хати. Йому також не хотілося, щоб вони чули, як тітка Марія лає батька. Але її чути було і в хаті.
— Давайте порахуємо, скільки в нас є грошей, — запропонував, аби відвернути їхню увагу від того, що робиться надворі.
Засунув руку під мисник, дістав пошарпану книгу, на якій ледве можна було розібрати напис "Довідник рибного інспектора", і невеличкий, але важкий вузлик. Витяг з-за палітурки карбованці.
— Тут ось дев’ять, а дрібних, — забряжчав вузликом, — повинно бути вісімдесят вісім копійок.
Цокнула клямка, хлопці сховали гроші. У хату зайшов батько, насуплений, сердитий.
Спідлоба поглянув на Сашка
Хлопці поза спиною віддали гроші Сашкові, забрали свої сумки і рушили до порога.
Як тільки за ними зачинилися двері, батько запитав суворо:
— Що то в тебе?
— Це ми збираємо на транзистори і батарейки для приймача, — відповів Сашко, розгладжуючи на коліні пом’яті карбованці.
— Де ви їх узяли?
— Миколі тітка Марія три карбованці дала, Олег випросив у матері, Віктор п’ять разів не пішов у кіно…
— Дивись мені!
— Дивлюсь, — буркнув Сашко і сховав гроші до бокової кишені піджака.
Батько помовчав трохи, потім знову:
— Дурне ви діло затіяли з цим приймачем. Ще хтозна, чи вийде він у вас, гроші тільки даремно витратите…
— А от і не даремно! Він справний, самих тільки транзисторів і батарейок не вистачає.— Підійшов до саморобного приймача, що стояв на підвіконні.— Побачите, як ще гратиме.
— Що ж вони — дорогі, ті транзистори і батарейки?
— Дорогі-і, фізик казав: карбованців дванадцять коштують.
— А назбирали скільки?
— Уже дев’ять і вісімдесят вісім копійок, — поплескав по боковій кишені.
— Дев’ять?!. — Батько аж зупинився серед хати. — Гм, багатенько… Ти бач!..
— Тату, пустиш мене в неділю до міста?
— Це чого тобі туди?
— Та батарейки і транзистори ж купити.
— В неділю картоплю на городі садитимемо.
— Те-е, я її до неділі сто разів посаджу. Мені хлопці допоможуть. Пусти, тату!
Батько знову пройшовся по кімнаті.
— Я ненадовго — туди й назад, — упрошував Сашко. — Миколу, Віктора й Олега он пускають…
— Перестань скиглити! — гримнув батько. — Нічого вам теліпатися в таку даль! — І раптом по обличчі його ковзнула якась здогадка. — Давай гроші, сам куплю. Я зараз їду на рибзавод. Після полудня й привезу…
— Так ти й мене візьми з собою.
— Сідай краще уроки вчи. Та дома похазяйнуй, води в хату внеси, долівку підмети.
Сашко не квапився віддавати гроші.
— У нас же, мабуть, не вистачить, — мовив, — ще три карбованці треба.
— Нічого, я докладу, — не зважав на те батько.
— Де їх знайдеш? У тебе ж немає — все пропив.
— Не твоє діло! Хочеш, щоб купив, давай, швиденько давай, бо мені ніколи з тобою… Чи ти, може, того… боїшся?
— Та ні, я нічого… — зніяковів Сашко. — А як хлопці не згодяться?
— Чого б то вони не згодилися? — починав уже гніватись батько.