Диваки

Комар Борис Афанасьевич

Цінь! Цінь! Цінь! — застукали дзьобиками у прозорі скляні віконечка.

За ними вступили в змагання горихвістка, вівчарик, кропив’янка.

А далі не стрималися й зозуля та іволга. Вони одразу ж забули про солов’їв, стали перекрикувати одна одну, бо одвічно ворогували між собою. Іволга ніяк не могла примиритися з тим, що зозуля підкладає свої яєчка в її гнізда.

Ку-ку! — з усієї сили кувала зозуля.

Фі-у, лі-у! — грайливо свистіла іволга.

Ку-ку! — аж надривалася зозуля.

Тю-тю, лю-лю! — глузувала з неї іволга.

Очеретянка, та хоч і маленька, а хитра, залізла в плавню, куди майже не доходили п’янкі пахощі, сиділа, дослухалася до своїх простодушних подруг і дивувалася. Гай-гай, майте совість,

куди вам рівнятися до солов’їв!..

Та врешті і її захопило змагання, вона теж подала свій голос:

Кара-кір! Кір-кір!..

Але як зачув те болотяний владика, бугай, то сердито заревів на неї, вона вмовкла і більше й не озивалася.

Почали потроху замовкати й гордовиті солов’ї. Хіба пасує їм драти горлянку разом з отією братією?! Нехай з ними змагаються озерні жаби. Он саме повилазили з твані погрітися, кумкають…

Як прийшли до куреня, дідусь Артем узяв весло, наказав:

— Розводьте вогонь, сушіться. Та наберіть у казанок води, всипте зо дві пригорщі пшона, нехай вариться. А я піду подивлюсь на телят і лошат. Вернусь — зготуємо куліш. Риби ж не наловили.

Дідуся не довелося довго чекати, навіть не сподівалися, що він так швидко повернеться.

— Все гаразд, — сказав, кинувши у вогонь корча, якого, мабуть, знайшов по дорозі.— Як там пшоно? — заглянув у казанок. — Ану, дайте ложку.

Сашко подав велику дерев’яну ложку. Дідусь зачерпнув варива, подмухав, покуштував.

— Уже м’якеньке. Можна кидати картоплю.

Потім і собі присів біля вогнища грітися.

— То як, сподобався мій соловейко? — запитав по хвилі.

— Авжеж, — відповів Микола. — Тільки чого це він ваш?

— А тому мій, що я його вчив співати.

— Вчили співати?.. Я ще такого не чув, щоб солов’їв учили співати.

— Воно, звісно, про це ніде не пишуть. Тільки дехто із старших ще знає,— посміхнувся сумовито дідусь. — Молодь — та більше цікавиться гітарами та приймачами. А я вам таке скажу: послухати доброго солов’я куди приємніше за гітару. — Дід помішав ложкою у казанку. — Густий буде куліш, зате тривкий… Так про солов’я. Це ще позаторік було. Поїхав мій товариш Іван Крижень на Черкащину. Недовго він там і гостював; повернувся та зразу до мене завітав. "Ех, Артеме, Артеме, — каже, — хвастаєшся ти своїми солов’ями, а куди їм до черкаських. То вже всім солов’ям солов’ї". — "Що ж, — відказую йому, — нічого дивного в тому немає. Там же твоя дочка живе. А вона ж он яка співуха. Од неї вони й навчилися співати…" І, було, про що тільки зайде балачка, він знову про черкаських солов’їв торочить. От і кажу: "Поїду послухаю я твоїх хвалених солов’їв". — "їдь, — згоджується. — Може, хоч одного там зловиш і в нас розведеш таких самих". Зібрався я до його дочки. Риби повіз на гостинець, яблучок і поклін од батька. Розпитав, де той ліс, та й пішов увечері послухати. І правда, є там славні співуни, яких серед наших немає. Вибрав я найкращого солов’я бойовика…

— Якого це "бойовика"? — запитав Олег.

— Ну, того, що і вночі і вдень співає безперестанку. То є такі, що тільки вночі співають, а є денні. Розкинув на кущі, де він співає, сітку. Жду день, жду другий — не ловиться. Довелося на дзеркала ловити…

— На дзеркала? — перебив Олег.

— Еге ж, на дзеркала. Викопав глибоченьку ямку, поставив туди чотири дзеркала ящичком таким, а на принаду поклав комашиних яєчок. Солов’ї страшенно ласі до них. Побачать приманку, стрибнуть у пастку, а з неї уже й не вилетять, бо тісно, крила не можуть розправити. І вилізти не вилізуть, бо стінки скляні, гладенькі — ковзають лапки. Так було і з цим соловейком. Зразу ж, як упіймався, зв’язав я йому крила, посадив у клітку і привіз додому. Боявся, що загине в неволі. Ні, вижив. Через тиждень почав співати. Цілісінький рік ходив я за ним, як за дитиною: годував комашиними яєчками, борошняними черв’ячками, тертою морквою, давлене конопляне сім’я

давав, пшоняну кашу. І співу учив. Завішував клітку, а біля неї чіпляв ще одну з якоюсь співучою пташкою. Співає пташка, соловей слухає, слухає, та й собі навчається її співу. Ось і більшає в нього колін. Чули, як мій витягує: юль-юль-юль, тілі-тілі, тілі, тві-тві-тві, юлю-юлю-юлю, віть-віть-віть. Це він навчився од лісового жайворонка. А от ще у дрозда перейняв дещо, у горихвістки, вівчарика, перепела — вех-вех-вех, е-вей, е-вей, е-веть, е-вать… Ловко виходять. Ніби і їхні пісні співає, та по-своєму. Тієї весни випустив у ліс, як тільки повернулись наші. Швидко звикся. Чую, уже й од наших солов’їв перехоплює собі коліна, яких у його співі раніше не було. А ці теж не глухі, у нього вчаться.

— Чого ж це воно так виходить, дідусю, що в одному місці солов’ї краще співають, а в іншому гірше, або теж добре, але інакше?

— Багато причин. І від місцевості залежить, і від погоди. Ось запримітьте, похолодає або тумани обляжуть, так і солов’ї наче похрипнуть. Тоді не беруть стільки колін і не такі вони в них довгі та сильні, як при гарній погоді. А ще від старих солов’їв залежить. Добре вони співають, то і молодики так навчаться… Ого, забалакались, що й картопля, мабуть, розімліла, — схопився дід Артем. — Знімайте швиденько!

Сашко зняв з вогню казанок. Смачно запахло стравою.

— Беріть ложки, сідайте, — розпоряджався дідусь. — Кажуть, що навіть солов’я байками не годують, а я вас заговорив. Ну, нічого, терпіть. Тепер не вгамуюсь, поки не розкажу про усі звичаї солов’їні…

Дарма, що хлопцям того дня не вдалося порибалити. Вони зовсім за тим не шкодували. Ще порибалять на своєму віку. А от чи довелося б їм колись почути те, що розповів дідусь, — невідомо.

Розділ вісімнадцятий

ЗЛИВА

Вранці, як Сашко йшов до школи, батько попросив:

— Синку, навідайся після уроків на ставки, бо я поїду в район і повернусь, мабуть, аж під вечір.

— Добре, тату, — пообіцяв.

І дотримав свого слова. Просто зі школи з книжками подався туди.

Сашкові вже не раз доводилося самому господарювати на колгоспних ставках. Коли батько відлучається кудись надовго, він завжди його підміняє. Знає, що там робити. Найголовніше — щоб у отворах водоспусків не збиралося сміття, вчасно корм висипати рибі, відгонити птахів шкодливих, а часом і любителів повудити коропців, не дозволяти купати коней. Треба також стежити за рівнем води у ставках і записувати в щоденник.

Ось і сьогодні біля нижнього, старого ставка зібрався гурт малюків. Вони кидали в спокійне плесо груддя — "хто далі?", "чи дід бабу перевезе?". Над ставком лунали захоплені вигуки й голосний регіт.

І саме в цей час з-за греблі виринув Сашко.

— Ось я вам перевезу! — гукнув сердито. — Навіщо рибу лякаєте?

Хлопчаки, ніби курчата од шуліки, кинулися навтіки.

Після полудня над полем почали збиратися великі сині хмари. Залягла на дно риба, над самою землею заснували ластівки. Сонце, ніби передчуваючи, що йому вже недовго лишилося сьогодні зігрівати землю, надолужувало своє, припікало — здавалося, ось-ось затліє на плечах сорочка. Сашко знав: оце завжди так перед грозою. Він відсунув на водоспусках по одній заставці, вніс у дощану комірчину весло, підсаку й клунок з висівками.

Тим часом з райцентру повернувся батько. Він устиг ще й додому зайти.

— Це тобі мати передала, поїж, сину, — поставив на землю кошичок, — а я піду огляну ставки.

Як тільки сонце зникло за хмарами, дмухнув вітрець, запахло дощем. Скляна поверхня ставка враз помутніла, вкрилася дрібними хвильками. Писнув у траві перепел, ударив крилами і полетів до свого гнізда.

Хмари величезним громаддям сунули вгорі. Вогненною гадюкою спалахнула блискавка, прогуркотів грім, і на курну дорогу впали перші краплини дощу.