Диво
Шрифт:
– Славнозвісні слова!
– вигукнув інженер.
– Славнозвісні - горезвісні,- посміхнувся Отава.- Астор був якийсь чи то спекулянт, чи просто здирщик. Потім пожертвував якісь гроші на готель чи на бібліотеку - і от пішло по всьому світі: асторії, асторіі. Я особисто не вірю красивим словам.
– І красивим жінкам,- сказав інженер, дивлячись поза своїми товаришами кудись до дверей, щось там розрізняючи в суцільному сизому тумані від диму й випарів.
Він дивився туди так уперто, немов вичаровуючи своїм поглядом щось бажане, що всі коло столика теж поступово
Вони стояли коло дверей, трохи розгублені, знетямлені гамором і задимленістю, але, певно, надворі було сиро й холодно, їм не хотілося так відразу повертатися туди, звідки вони щойно прийшли, тому вони з безнадійною наполегливістю намагалися видивитися бодай одне вільне місце. Художниці, видно, стало жарко, бо вона розстебнула своє біле пухнасте пальтечко; може, їй і не хотілося сюди йти, а тим більше не хотілося отак безглуздо стояти коло дверей і вишукувати те, чого тут однаково не знайдеш, вона щось сказала своїй подрузі, зневажливо кривлячи свої лукаві уста, але та коротко їй відмовила і вперто блукала поглядом по залу з байдужою затятістю, притаманною жінкам невродливим і трохи зневаженим, які звикли пробиватися в житті без будь-чиєї підтримки і завдяки цьому виробили в собі твердий характер і неабияку наполегливість.
Мабуть, існує магнетизм поглядів, бо, зрештою, художниця повернула обличчя до вікна (а перед тим вона мовби навмисне відверталася}, і її погляд зустрівся відразу з чотирма поглядами. Художниця ледь посміхнулася, здалеку кивнула чи то всім одразу, чи тільки інженерові, який все ж таки був хоч трохи їй знайомий, і рішуче попростувала до столика коло вікна. Подруга пішла за нею.
– Ви пробачте,- сказала, наближаючись до них, художниця,- і не подумайте, що ми нахаби. Але справді - жодного місця. А нам би хотілося хоч трохи зігрітися.
– Всі слова зайві!
– підхопив інженер.
– Сідайте поки що на мій стілець. Я миттю роздобуду для вас усе, що треба!
Він.побіг кудись у дим і гамір, художниця посадовила на інженерів стілець свою подругу, а сама стала коло вікна, вигідно вирізняючись на його темному тлі.
– Беріть мій стілець!
– похопився лікар.
– Дякую. Я підожду,- сказала художниця. Вона чомусь дивилася на Отаву, так ніби мовчки запитувала: «А ти чого не запропонуєш дамі стільця?» - і від цього німотного запитання на Отаву найшла дивна затятість. Він, хоч спершу хотів зробити те саме, що й лікар, тепер ще міцніше вмостився і послав художниці так само німотну відповідь: «Якого чорта! Могла б собі пошукати місця деінде!» Сам не знав, чому його дратувала її присутність, але вдіяти з собою нічого не міг.
Повернувся інженер з двома стільцями в руках, за ним ішла кельнерка, яка несла каву для обох жінок і пляшку коньяку.
– Прошу,- розкланявся інженер,- каву ми вже п'ємо чотири години, отже, кава тільки для дам. Щоправда, коньяк ми теж пили, але гадаємо, дами не відмовлять нам у приємності випити разом з нами.
– Якщо ви вже такий галантний,- сідаючи, сказала
– Читаю по очах,- бадьоро потер долоні інженер.
– Ви, мабуть, училися цьому в солдата Швейка,- посміхнулася художниця.- Він це робив напрочуд вдало. Щоправда, з офіцерськими дружинами.
– Він читає тільки Фолкнера,- обізвався Отава,- до того ж - в оригіналі.
ѕ Так?
– повернулася до нього художниця.- А ви?
– А я тут ні до чого,- сказав Отава і вмочив губи в чарку з коньяком, хоч пити й не хотів. Просто хотілося, аби художниця відчепилася від нього.
– Він читає тією мовою, якою йому потрібно,- гордо повідомив лікар, який міг бути великодушним навіть там, де йшлося про завоювання симпатій жінки.
– І що ж ви читаєте?
– не відставала від Отави художниця.
– Спитайте нашого поета. Читання - його спеціальність,- відбуркнув Отава.
– Ми з Дімою знайомі ще по Москві. Я приблизно знаю коло його зацікавлень,- відповіла художниця.- Ти не ображаєшся, Дімо?
– Сі-сі!
– відповів поет.
– Москва - велике місто!
– зітхнув лікар, переживаючи за свій невеличкий обласний центр, де була його клініка.
ѕ Центр,- розвів руками інженер і підніс келишок,- прошу, за прекрасних дам, які живуть у самому серці нашої Батьківщини, і за їхні, отже, серця.
– Ви що,- примружилася художниця,- лікар-кардіолог?
– Ні, лікар якраз я,-знову кинувся на виручку лікар,-а він інженер. Між іншим, з групою товаришів… на державну премію…
– Ага, група? Один з сошкою, семеро з ложкою?
– Художниця засміялася. Але інженер не образився.
– У нас справді колективна робота,- сказав він,- але давайте не про це. Ми тут відпочиваємо. Так давайте ж! За Москву і її людей ми випили. Тепер я пропоную за Київі Прекрасне місто!
– І велике місто,- додав, зітхаючи, лікар.
– А хто з Києва?
– спитала художниця.
– Отава,- пояснив інженер,- і народився в Києві, і виріс, і батьки, і діди - всі з Києва, ще, мабуть, від князів.
– Росли, як отава,- сказав Отава.
– То це ви там усі куполи золотом покрили?
– спитала художниця.
– Без золота не можемо,- тим самим відповів їй Отава,- це вже в нас у крові. Спимо тільки під золотими покрівлями, як далай-лами.
– Не знала, що потомствені кияни такі,-вдавано злякалася художниця.
– Якщо пити, то давайте.- Отава вже й зовсім став сердитий. Все ж таки якийсь біс штовхав його сьогодні під ребро і весь час спонукав на хлоп'ячі вихватки.
Художниця випила, налила ще келишок і знову випила без тосту, її подруга злякано ворухнулася на своєму стільці.
– Тайко,- сказала вона до художниці,- тобі ж не можна так багато пити.
– А хіба це багато?
– засміялася художниця і знову налила собі. Раптом вона помітила, що чиясь рука накрила келишок. Вона підвела очі, то була рука Отави.
– Що це має означати?
– спитала суворо художниця.
– Раз вам не можна, то навіщо?
– А звідки ви знаєте, що не можна?