Диво
Шрифт:
– Ну, сказала ваша подруга.
– Між іншим, її звуть Ліна, і вона декоратор з Великого театру.
– Приємно, але однаково ви не пийте більше,- Отава наполягав, дедалі більше дивуючись свойтіоведінці.
– А яке вам діло?
– художниця гнівалася вже навсправжки.
– Таїсо! Сі-сі!
– нагадав про себе поет.- Зверни увагу на свого давнього знайомого. Я хотів би тобі…
– Ти мені не подобаєшся,- обрізала його художниця,- і прекрасно знаєш про це!
– Ну, тоді…- Поет заховав руки під стіл, нюхнув навіщось із випитої чарки і притишеним, як завжди перед читанням віршів, голосом сказав: - Тоді я прочитаю вам усім вірш. Але прошу уваги! Ви ще мене не знаєте!
– І, не чекаючи нічиєї згоди, він заплющив очі й почав:
Якщо ти прокинешся рано-вранці…
Біс і далі штовхав Отаву під бік і доштовхався вже до того, що Отава, не даючи поетові змоги прочитати наступний рядок, квапливо процитував:
Серед білого сум'яття простирадл і подушок…
– Серед білого сум'яття простирадл і подушок,- повторив поет, вдаючи, що не помітив Отавиної вихватки'.- Існігова бі-лість різоне тобі в очі…
– І ти задихнешся від крижаного холоду самотності…- мерщій встряв Отава.
Художниця звела на Отаву просвітлені від стримуваного реготу очі. Вони були досить дивні в неї. Одне око сіроблакитне, а друге сіре, з брунатними цятками, якесь пістряве, з гострим мало не вовчим блиском.
– Якщо ти не замовкнеш,- з присвистом сказав поет, звертаючись до Отави,- то я наб'ю тобі морду. Отут при всіх елементарно наб'ю тобі морду. Я боксер і роблю тридцять ударів за хвилину.
– А я роблю тільки один удар,- сказав різко Отава і підвівся з-за столу.
Всі сиділи. Жінки ждали, що буде далі, поет вичікував подальших дій Отави, інженер і лікар мовчали. Не пробували втихомирити поета, заступитися за Отаву, власне, й не за нього, а за цілість свого товариства, яке ось так безглуздо, безпричинно розвалювалося тільки через те, що один з них раптом перестав розуміти жарти.
Отава збагнув, що нічого більше не дочекається, мовчки підійшов до вішалки, зняв своє пальто, недбало накинув його на плечі і вийшов на вулицю.
Море насилало на суходіл пронизливу вільготність. В холодних мокрих сутінках тинялися по набережній люди, купчилися під ліхтарями, розходилися, щоб знову зібратися в світляному колі, глянути одне на одного, постояти, викурити цигарку, подивитися на темне море. Отаві не хотілося знов до людей. Відпочити в самотині - єдине, чого тепер бажав. Тому відразу звернув убік, повз знайомий старий платан, по вимощеній білими плитками доріжці побрався в мовчазну пітьму. Про те, що сталося в кафе, не думав. Дивна порожнеча була в нього в грудях, у голові, йшов швидко, широкі білі плити твердо слалися йому під ноги, ззаду долинали до нього уривки людських розмов, накочувалися раз по раз пошуми моря, але чим далі він ішов, тим більша й більша тиша залягала в нього за плечима, тільки ще дихало спроквола десь далеко море та стукали по твердих плитах підбори його черевиків: стук-стук!
І враз до нечастого стуку його підборів долучився новий звук, квапливий, знервований, ще далекий, але виразний і чіткий: тук-тук-тук! Так наче хтось наздоганяв його. Не зовсім приємне відчуття, коли в темряві, на пустельній дорозі, наздоганяє тебе хтось невідомий. До того ж Отаві аж ніяк не хотілося, щоб хтось порушував його самотність. Тому він наддав ходи, хоча й так був певний, що навряд чи зможе будь-хто наздогнати його. Хіба що матиме ще довші ноги.
І все-таки воно наздоганяло. Ближче й ближче - тук-тук-тук! Уперто, відчаєно, майже в безнадії билося об тверді плити позад Отави, який ішов швидше й швидше, вже чомусь твердо переконаний, що женеться саме за ним, навіть починав уже здогадуватися, хто саме, хоч не був ще певний, але певність тут була зайва, бо однаково знав ці кроки, звідкись давно вже відомий чомусь був йому оцей перестук каблуків, так ніби він
Він ішов так швидко, як тільки міг, прогонисто викидав уперед то одну, то другу ногу, мав цибаті, аж он які; той, хто за ним намірився гнатися, мусив нарешті зрозуміти, що справа його геть програна, безнадійна від самого початку, і воно таки справді, мабуть, так і сталося, погоня мовби почала відставати, перестук позаду ставав тихіший і тихіший, а потім, коли Отава відітхнув уже вільніше, перестук раптом зірвався на безладне спазматичне: ток-ток-токі-такий звук лунає лише тоді, як біжить жінка, коли вона дивно випрямляє ноги, а тіло її в цей час заточує обережні півкола, їй важко втримати рівновагу, тому вона швидше й швидше викидає наперед штивні ноги і вибиває каблуками: ток-ток-ток, а сама виплітає з заплутаних мережив свого вихитування нелегку доріжку просування вперед.
І цей біг Отава міг би вирізнити з тисячі й мільйона, хоч перед тим ніколи його не бачив і не чув. То бігла вона, ніхто інший.
Він став і повернувся назад. З темряви невиразно наближалося до нього її біле пухнасте пальтечко. Художниця добігла до Отави і, задихана, майже впала йому на плече.
– Це ви?
– вдаючи, ніби щойно впізнав її, сказав черство Отава.- Що з вами?
– Я гналася за вами.
– Навіщо? Хто вас просив?
– Ходімо назад. До них.
– Задля цього не варто було вам…
– Справді, ходімо. Так негарно вийшло. Цей Дімка - він типовий ідіот. Я його знаю. Нездара і дурень. Всі нездари такі. Вульгарні забіяки. Ви ж не такий. Все обійдеться.
– Звідки ви знаєте, який я?
– Ну, знаю. Це не важить. Давайте повернемось до них. Вони переживають. Цей - теж… Знаєте, перед жінками завжди всім хочеться якось… Одне слово, чоловікам хочеться подобатися…
– В мене такого бажання не виникало…
– Ну, однаково. Ви дозволите взяти вас під руку? Я вкрай знесилилася.
– Беріться. Але туди я не піду.
– Гаразд. Тоді я залишуся з вами.
– Навіщо?
– Раз я вас наздогнала, то що ж тепер маю робити?
– Те, що робили досі. Скільки вам років?…
– Більше двадцяти, але менше тридцятії,- засміялася вона. Вони пішли далі вперед, тепер уже вдвох. Таїсина рука грілася біля Отавиного ліктя, обоє мовчали, художниця ще й досі не погамувала своєї задиханості, а може, навмисне дихала прискорено й бентежливо. Отава знов став пришвидшувати ходу, боявся поглянути на обличчя своєї несподіваної супутниці, хоч і знав, що в темряві навряд чи роздивиться його як слід, але лякався її лукавих уст, здавалося йому, Що крізь найбільшу темряву побачить він їхній хвилюючий вигин.
– З вами приємно мовчати,- першою обізвалася художниця.
– Так кажуть до дурнів,- Отава тримався суворого тону. Жодної нотки потепління!
– Там мовчанка вимушена, а з вами просто приємна. Ви не подумайте про мене абищо.
– А що я маю подумати? Навпаки, повинен би…- Він мало не сказав «подякувати вам», але стримався, хоч і відчував наплив якоїсь ігезнаної теплоти, схвильованості, справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку хвилину; чужа, незнайома людина шукала його в безмежній пітьмі, наздоганяла, розраювала, заспокоювала. Він мав неодмінно сказати їй якісь особливі слова, яких ніколи нікому не говорив, яких не вмів говорити. Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.