Дивовижна одіссея Феді Кудряша
Шрифт:
— Стривай, — спинив алхіміка капітан, — давай розберемося. — Але Гуго вже скипів.
— Я його бачу наскрізь! — верескнув він. — Це хитрий досвідчений чарівник! йому… йому п'ять тисяч років!
Луїс і Доменіко тільки лупали очима, Адальберто розсміявся.
— П'ять тисяч років… Чи не замало це для хитрого й досвідченого чарівника, шановний докторе?
Тепер Гуго напав на Адальберто.
— Ти єретик! — закричав він. — Ти злигався з чародієм, бачу по очах.
— Доне Дієго, — спокійно промовив Адальберто, — шкода, але мені здається, що в бідолахи доктора
— Це в тебе не всі дома! — гнівно вигукнув Гуго і, хрьопнувши дверима, вибіг із каюти.
Федя був щиро вдячний пілотові: добру дав відповідь алхімікові. Але чому мовчав капітан? Невже він повірив у слова Гуго?
Тим часом Дієго, кульгаючи, пройшовся по каюті.
— Звісно, герцог, Гуго вас зненавидів після того, як ви посадили його в калюжу з бальзамом Галена. Я переконався, що ви не по роках освічений… Але ж Гуго… Гуго доктор, алхімік і астролог, на гороскопах добре розуміється… Одне слово, задали ви мені таку загадку, що не знаю, кому й вірити… — капітан нервово затарабанив пальцями по краю стола.
Задумався і Федя. Ну як їм докажеш, що барометр не обманює? Врешті Дієго сказав:
— Доменіко, подивись, що там на обрії. Підіймись на спостережний майданчик.
Матрос кинувся виконувати наказ. Було чути, як по дошках палуби зашльопали його босі ноги. За кілька хвилин Доменіко, відсапуючись, уже доповідав:
— На небі ні хмарини… Море спокійне…
— Гаразд, — капітан повернувся до Адальберто — А ти як вважаєш? Яка твоя думка?
Пілот помовчав.
— Сьогодні вночі я визначав широту й довготу і бачив навколо місяця коло… А кінці хмар — наче котячі хвости. Це вірна ознака негоди… А втім, хто його зна? Не завжди прикмети підтверджуються… Гадаю, нам ліпше підготуватись і зарифити вітрила.
— То, виходить, по-твоєму, що герцог має рацію? Тоді треба дати наказ матросам…
Хоча стривай. А раптом виявиться, що правий Гуго, і ми тільки даремно будемо марудитися з вітрилами? — Дієго посміхнувся і підійшов до клітки з папугою. — Здається, Лоренсо, я знайшов вихід! Покладусь на фортуну. Ану, лишень, Доменіко, кинь кості.
Федя знизав плечима: в таку хвилину капітан грає в кості?
— Скільки там у тебе випало? — спитав Дієго.
— На одній шість, на другій чотири, на третій два… Всього… всього дванадцять.
— Так. Тепер ти, Тюленю, кинь. Луїс кинув кості.
— Скільки в тебе?
— Тринадцять, сеньйоре Дієго.
— Точно тринадцять?
— Авжеж, я лічити вмію.
— Значить, чортова дюжина? — Дієго поквапливо підійшов до столу. — Фортуна зводила схилити чашу терезів на користь Гуго, — мовив він незаперечним тоном.
Кудряш здивовано подивився на капітана.
— Все просто, — пояснив той. — Я загадав: якщо Доменіко, кидаючи кості, набере більше очок, то правий Гуго, якщо ж навпаки — більше в Луїса, я готую каравелу до шторму. Як бачите, Луїс набрав тринадцять очок, а Доменіко лише дванадцять, але й немовляті ясно, що не можна робити ставку на нещасливе число.
На хвилину Федя навіть розгубився. Важко сказати, що більше вразило хлопчика — забобонність капітана чи
— Барометр показує правильно, — твердо заявив Кудряш. — Ви можете гадати чи ні, а шторм буде обов'язково! Я дивуюсь, що ви не зважаєте на показання барометра, а вірите в усяку чортівню й дурниці, які вигадує цей пройдисвіт Гуго!
Обличчя в Дієго потемніло, затремтіла верхня губа.
— На цій каравелі, герцог, наскільки мені відомо, я господар. І я не звик відступатись від своїх рішень. Отже, попрошу вас більше до цього не повертатись.
Федя міцно стис кулаки. Будь, що буде, але він скаже просто в вічі цьому невігласові все, що думає.
— Ви не один на судні і не маєте права піддавати людей небезпеці.
В розмову втрутився Адальберто:
— Мені здається, герцог має рацію. Тим паче, що кінці хмар схожі на котячі…
— До дідька твої котячі хвости! — налився кров'ю капітан і, кульгаючи, повільно вийшов на палубу.
…Вже давно Луїс не зводив очей з шматка полуничного мила. Він навіть ухитрився непомітно понюхати його. Запах йому дуже сподобався, а колір був майже такий, як у солодких камінців.
Луїс вирішив, що Федя лишив для себе цю смачну річ, щоб ні з ким не ділитись. Тепер конопатник думав тільки про мило, яке тягло його до себе, наче магніт.
Спершу він, ніби випадково, поклав один лікоть на стіл. Потім другий і потихеньку підсунув шматок ближче до себе. Озирнувшись по боках і переконавшись, що ніхто не звертає на нього уваги, Луїс блискавично схопив мило і тут же сунув його до кишені. Коли між Федею і капітаном почалася суперечка, конопатник непомітно вислизнув з каюти і бігцем подався до своєї комірчини. Перед тим як спуститись у трюм, він не втримався від спокуси і витяг мило. Понюхав ще раз. Ніжний аромат полуниць страшенно подобався йому, він аж облизнувся, передчуваючи задоволення. Але тут, на його біду, з'явився Габріель. Луїс швидко сховав руку за спину.
— Куди це ви мчите, любий сеньйоре?.. — глузливо промовив Габріель. — Знову щось потяг? — він підозріло подивився на конопатника.
Щоб уникнути небажаної розмови, Луїс став розхвалювати обід, яким пригостив його герцог. Анітрохи не соромлячись, він збрехав, що сидів між капітаном і герцогом і що останній весь час припрохував його: «Скуштуйте, сеньйоре Луїс, це, а тепер ось це». Особливо хизувався конопатник словом «томат», яке так сподобалось йому. Він забув про обережність і витяг руку з-за спини.
— Що це в тебе? — спитав Габріель і додав зловтішно — Може, герцог дав на дорогу?.
Луїс спохопився, та було вже пізно. Він спробував було шмигнути в трюм, але Габріель схопив його за комір.
— Стривай, стривай! Ану, показуй!
— Тихіше, — шепнув Луїс, — чого горланиш? — він зрозумів, що відкараскатись від кухаря йому не вдасться, і, злодійкувато озирнувшись по боках, прошепотів: — Розділимо на двох…
Габріель кивнув головою на знак згоди. Луїс важко зітхнув. Йому не хотілось ділитися з коком, але робити було нічого.