Дивовижна історія Мері Стенз
Шрифт:
— Ой! — скрикнула вона, прикипівши до місця. — Я не знала, що ти вдома…
— Зате я знала, що ти вдома, — значуще мовила Мері. — І Пітер теж.
Пенелопа зайшлася сміхом.
— Ти чула грюкіт? Цей дурник Пітер гепнувся з ліжка, саме коли ми… — Нараз вона замовкла, помітивши на обличчі Мері свіжу косметику. — Схиліть голови перед її королівською величністю! — глузливо заговорила вона. — Ми сьогодні при повному параді, чи ке так, дорогесенька? Тільки найкращі з кращих гідні уваги косметичної… фірми… “Черіл”.
— Ти б ліпше не читала
Тепер, коли Пенелопа присунулася ближче, вона почула в її віддихові солодкуватий запах джину, а з досвіду знала, що коли Пенні напідпитку, з нею не варт заводитись.
Пенелопа пестливо погладила долонями свої стрункі стегна.
— Пробач, люба, — уїдливо мовила вона. — Сказати правду, я навіть не глянула на адресу. Як тільки побачила на конверті слова “косметична фірма”, то й сумніву не мала, що це мені. Хто б міг подумати…
Вона простягла руку до червоного халата, що висів за дверима.
— Я прийшла по халат, — знову заговорила вона, вже природнішим тоном. — Не можу ж я весь вечір бути гола, хоч би як це подобалось Пітерові. Така бісова холоднеча…
Вона накинула на плечі халат і в прихованою цікавістю спостерігала, як Мері стирає рушником з обличчя пудру й помаду.
— Ти просила в них роботи? — спитала вона.
— Та нібито.
— А що за робота?
— Нічого особливого. Щось пов’язане з дослідами.
Пенелопа зневажливо посміхнулася.
— Зрозуміло. Ну що ж, я, мабуть, піду до Пітера, бо він ще, гляди, знову гепнеться з ліжка. — Вона зупинилася на порозі, і в очах її спалахнули пустотливі вогники. — Це ще добре, що він упав на спину, а то б міг лишитися калікою. Я серйозно кажу. Ти знаєш, який він, цей Пітер…
— Ні, я не знаю, який він, цей Пітер, — холодно відказала Мері, — і прошу тебе поводитися пристойніше. Зрештою, є якась межа…
Пенелопа з еикликом труснула головою, і її золотаве волосся заблищало в. електричному світлі.
— Якщо вона і є, люба, то я її ще не досягла… і не скоро досягну.
Вона вийшла з ванної і подалася до свого Пітера.
Мері ще раз витерла обличчя і повернулася до кімнати. Із спальні долинали притишені голоси. Все як завжди. Десь через півгодини Пітер крадькома вислизне з квартири. Пенелопа прийде до неї у вітальню, і відновляться нормальні взаємини. Попри свій буйний темперамент, Пенні була не така вже й погана. Час від часу на неї щось нападало, і вона ставала вперта й егоїстична, але душу мала надзвичайно щедру, і Мері не могла не бути вдячна їй за допомогу в скрутну годину. Проте нескінченні відвідини Пенелопиних “приятелів” ставали дедалі нестерпніші, й рано чи пізно треба було покласти цьому край.
“А може, оце й буде нагода, — подумала Мері, — оцей косметичний експеримент”. Він може дати їй все і вже, певна річ, нічого в неї не одбере. Втрачати їй нічого, а здобути можна чимало. Коли станеться найгірше, вона лишиться така сама, а коли найкраще — о, тоді хтозна — може, й цілий світ упаде до її ніг. А вийде ні се ні те, вона теж не прогадає — якщо “Очевидець” надрукує отой репортаж. Тоді вона одержить майже дві тисячі фунтів.
“Завтра подзвоню Даркові, — вирішила вона. —
Задоволена своїм рішенням, вона сіла і втупила очі перед себе, чекаючи, коли почується обережний шурхіт — ознака того, що Пітер забрався додому, — і вони з Пенелопою зможуть спокійно повечеряти.
Наступного ранку, урвавши кілька хвилин від своїх конторських паперів, Мері Стенз подзвонила з автомата Даркові й прочитала йому листа під фірми “Черіл”.
— Чудово, — сказав Дарк. — Певне, це означає, що вас відібрано. Вони не стали б вас запрошувати на медичний огляд, якби не вважали за серйозну претендентку. Гадаю, вас таких буде душ із десять.
— Чи дасте ви мені якісь поради? — спитала вона.
— Так, міс Стенз. Насамперед ні в якому разі не намагайтеся прикрасити себе. Ніякої косметики. Будьте така, як є. Не виказуйте надмірної зацікавленості, поводьтеся якомога невимушеніше. І ще одне. Від сьогодні й надалі не дзвоніть мені чи міс Мейсон до редакції. Я дам вам свій домашній телефон. Ви маєте під рукою олівця?
— Хвилиночку, — пробурмотіла вона, витягаючи з сумки дешевеньку авторучку й записничка. — Слухаю.
— Ве — сорок два — сорок чотири, — продиктував Дарк. — У будь-який час після сьомої. Дзвоніть і розповідайте все до найменших подробиць, хоч які б вони здавалися несуттєві. А ми тим часом копнемо глибше фірму “Черіл” та її верховодів. Чує моє серце, що з цього вийде цікавий матеріал.
— Будемо сподіватися, — щиро сказала Морі,
— Отже, дзвоніть. Чекатиму в п’ятницю увечері.
— Гаразд, — пообіцяла вона.
— І ще одне. Зверніть пильну увагу на лікаря, що робитиме огляд. Лікарі — завжди помітні постаті б таких історіях. Здається мені, що в цьому досліді він гратиме не останню роль.
— Зроблю, що зможу, — запевнила Мері.
Вона повісила трубку й повернулася до невеличкої контори та осоружних паперів.
Розділ шостий
Доктор Джеймс Рафф був людиною складної й суперечливої вдачі. Він зруйнував свою медичну кар’єру, порушивши закон задля одного дурноверхого вагітного дівчиська, що було не варте такої жертви і мало необачність померти після бездоганно зробленого аборту. Відтак йому довелося скуштувати невеселого життя тюремного в’язня, а коли він вийшов на волю, то твердо поклав собі відновити свою репутацію у медичному світі, хоч на той час ім’я його було вже викреслене із списків корпорації. Він міг би, звичайно, подати прохання про поновлення, але природжена гордість не дозволила йому зробити такий крок. Понад усе він ставив свою особисту незалежність, яка грунтувалася на досить істотній матеріальній підвалині — щорічній ренті, успадкованій від багатого родича, що помер за кілька років перед тим. Якийсь час доктор Рафф вів дослідницьку роботу і, працюючи в галузі ендокринних гормонів та штучних ферментів, відкрив складну молекулярну сполуку, якій дав назву стимулін.