Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)
Шрифт:
"Кепськi справи!
– сумовито подумав я.
– От i старiсть до мене завiтала. Доведеться тобi, капiтане, купувати окуляри..."
Та за хвилину повiтря знову стало чисте i прозоре, як кришталь, а всi речi набули свосу сталоу форми. Та це ще не все!
Нараз просто передi мною вродився з нiчого чудернацький малогабаритний повiз iз розчиненими дверцятами, наче якийсь невидимка запрошував мене у цей повiз сiсти.
Ну, я людина в бувальцях бувала, всiляких див за свого вiку надивився, словом, звик уже за серце не хапатися.
Подивився
Скажу одверто, машини такоу оригiнальноу конструкцiу я в життi свосму ще нiколи не бачив.
От хоча б пульт керування - це самi годинники, достоту вiтрина годинниковоу майстернi. Були тут i найточнiшi хронометри, i побутовi будильники, i капiтальний годинник свiту, i спортивнi секундомiри, i звичайнi ходики (вони менi нагадали пульт мосу коробки), i стародавнi пiщанi дзигарi, якi щохвилини автоматично переверталися,., Але як я одразу не збагнув, що це була машина часу, я й досi не втямлю! Тiльки й додумався звiрити свiй наручний годинник з атомним хронометром. А проте ще стародавнi науковi фантасти пророкували появу такоу машини.
Коли бачу, на сидiння кинуто розкiшну тигрову шкуру, в зубах тигра стримить якийсь папiрець.
Анi секунди не вагаючись, я вихопив папiрець з пащеки хижака. Це була записка, я пробiг уу очима з астрономiчною швидкiстю. Вона запала у мою пам'ять на все життя:
"ЛЮБИЙ КАПIТАНЕ: ВIТАЮ ВАС IЗ СВIТЛОГО МАЙБУТТЯ!
СЬОГОДНI УРОЧИСТЕ ВIДКРИТТЯ МЕМОРIАЛЬНОГО МУЗЕЮ НЕЗАБУТНЬОГО ЗОРЕПЛАВЦЯ, СЛАВНОГО КАПIТАНА НЕБРЕХИ; ЗАПРОШУрМО ВАС НА ВСЕНАРОДНЕ СВЯТО! МАШИНУ ЧАСУ ЗАПРОГРАМОВАНО НА ЗВОРОТНУ ПУТЬ. СIДАЙТЕ I ВИРУШАЙТЕ. ДО СКОРОт ЗУСТРIЧI!
Ваш Азимут,
директор музею капiтана Небрехи".
Що ви на це скажете? Молодець Азимутi От що таке - закiнчити школу для обдарованих дiтей!
Не вагаючись, я стрибнув у машину часу. Тiсу ж митi вона вирушила у свою чудесну подорож крiзь днi, тижнi, мiсяцi i роки.
Коли одверто сказати, сам часопробiг був не дуже цiкавий. Усе навколо потьмарилося, геть нiчого не видно - нiби машина часу занурилася в суцiльний молочний туман.
А час спливас. А майбутнс наближасться. Ну, щоб не гаяти цiннi хвилини, я почав складати вiтальну промову.
Я уявляв собi цю хвилюючу зустрiч. Святковий натовп, портрети i червонi транспаранти, духовий оркестр, традицiйнi стрiчка i ножицi, висока трибуна, об'сктиви телекамер... Хоч як я звик до врочистих зустрiчей, але вони мене завжди хвилюють...
I раптом спостерiг, що в мене почали пропадати речi. Перша розтанула з димом моя люлька. Потiм випарувався протез. А тодi одне за одним позникали гудзики, черевик, сорочка, штани, сдина шкарпетка... Словом, за кiлька хвилин на мосму тiлi неможливо було знайти анi нитки - все зникло в часi!
Я вжахано думав про зустрiч з майбутнiм поколiнням. Що про мене скажуть люди, коли побачать у такому, лише для лазнi, вбраннi? Яка ганьба!
Та
Одверто кажучи, не хочеться менi розповiдати про саму зустрiч. Але й мовчати не можна, бо це скидатиметься на злочинне фальшування фактiв.
Зустрiч була справдi незвичайна. Тiлькино машина часу зупинилася, як мене закидали квiтами. Квiтiв було так багато, що я просто тонув серед пелюсткiв. Довелося викликати рятувальну команду. Поети читали вiршi i поеми, оркестри грали симфонiу, ораторiу та кантати, об'сднанi хори спiвали пiсень, i все, знасте, модними "космiчними" голосами. Менi мало не позакладало, але я терпiв. Що вдiсш, концерт майстрiв мистецтв цiлком i повнiстю був присвячений одному менi.
А потiм перерiзали стрiчку i зайшли до музею.
Хочете вiрте, хочете не вiрте, а я наче прийшов до себе додому. Тут були зiбранi усi моу сувенiри! На стендах я побачив i справжнiй зуб справжнього дракона, i куряву з Чумацького Шляху, i оберемок хлорели, i грудку землi, i "Цiкаву арифметику", i значок заслуженого тренера... Знайшов я також свою люльку, протез та одяг. То ось куди вони позникали пiд час подорожi! З дозволу адмiнiстрацiу музею я негайно переодягнувся у свiй звичайний костюм.
А що Азимут виробляв! Вiн просто-таки носив мене на руках, не вiдходив анi на крок i на кожному кроцi зi мною фотографувався. А скiльки автографiв я тодi залишив! I все, мiж iншим, на палiтурках ваших книжок про мене...
Капiтан Небреха замовк i замрiяно втупився у куток кiмнати. Я його розумiв: вiн бачив картини, якi нiхто не бачив, i чув цiсу митi голоси, якi нiхто нiколи не чув.
– А звiдки ж узялася бiльярдна куля i дисертацiу небрехознавцiв?
– Ет!
– схаменувся капiтан i негайно вийшов на орбiту початковоу розповiдi.
– Справдi, звiдки взялася куля? Це питання турбувало всiх небрехознавцiв!
Увечерi того ж дня мене запросили на урочисте наукове засiдання. Там зiбралися усi вченi кити небрехознавства, i там я вперше почув про цю злощасну бiльярдну кулю.
Виявлясться, вона була iсторичною загадкою! Нiхто не знав, як, коли i чому з'явилася серед моух сувенiрiв. Iсторiю будьякого сувенiра вченi мужi знали назубок, а от куля "ум була не по зубах. I тому кожен науковець висував свою гiпотезу про походження цього сувенiра i запекло обстоював уу.
Але трагедiя була у тому, що я сам не знав, звiдки взялася ота бiльярдна куля! У мене уу нiколи не було. А науковцi весь час тiльки й теревенили про неу. Ну, я не хотiв ух розчаровувати, бо наука одразу втратила б з пiвсотнi докторiв i кандидатiв. I врахуйте, що кожен конче бажав, аби я пiдтвердив саме його гiпотезу.