Дивовижнi пригоди капiтана мiжзоряного плавання Небрехи (на украинском языке)
Шрифт:
Ув'язнення мос тривало довго. Та не скажу, щоб воно впливало на мене зле. Зразковий медичний нагляд, чудовий санаторний розклад дня, вчасна i висококалорiйна ужа - усього цього я довго був позбавлений. А тепер надолужував прогаяне. Та й що лишалося робити, коли весь персонал вважав мене невилiковним маньяком?
Оце загадкове ставлення до мосу особи з боку буквально усiх аборигенiв я нiяк не мiг до пуття витлумачити. А щоб врятуватися, я конче мусив розв'язати цю прикру тасмницю. Iнших шляхiв до порятунку не було.
Щодня до мене приходив аж до брiв посивiлий Професор i вiв зi
– То у вас вiд перевтоми, - ласкаво казав вiн i, мов дитину, з батькiвською нiжнiстю гладив мене по лисiй голiвцi. Визнаю, у цi зворушливi хвилини я й справдi вiдчував себе iдiотом. Самi подумайте, хiба ж можлива цивiлiзацiя божевiльних?
– То у вас вийшла з-пiд контролю вищоу нервовоу системи генетична пам'ять, - жахав вiн мене своуми науковими поясненнями.
– Те, що давно минулося i було зафiксовано численними поколiннями вашого родоводу в нервових клiтинах як iнформацiйний матерiал, нинi безконтрольно вихлюпнулося i заполонило вашу свiдомiсть. I нинi ви нг; годнi зрозумiти, що пропагусте самовбивчi iдеу, бо кличете назад, у морок середньовiччя, i ще далi - в неможливу давнину, коли нашi дикi пращури iснували в страхiтливiй залежностi вiд безжальноу електроннокiбернетичноу диктатури...
Погодьтеся, нормальнiй людинi важко збагнути такi неможливi сполуки, як дальший поступ науки i середньовiччя, що погляд вперед с насправдi поглядом назад i що золотий вiк - це старезна минувшина, час бездушного панування фантастично розвиненоу машинерiу. Запевняю вас, якби я ще ранiше не полисiв, я б тодi неодмiнно посивiв.
Ну, добре: з вовками жити - по-вовчому вити. Знову ж таки: в чужий монастир зi своум статутом не ходять. Цi мудрi народнi прислiв'я я пригадав, коли пiдслухав розмову Професора з заужджим психiатричним свiтилом.
– Як поводиться ваш дивовижний i такий рiдкiсний пацiснт?
– запитав новоприбулий корифей.
– Не кусасться? Не гарчить? Не бешкетус?
– Вiн тихий i смирний, - став на мiй захист Професор.
– А коли мовчить, поводиться як цiлком нормальна людина. До того ж, незважаючи на усю фантасмагоричнiсть його суджень, вони не позбавленi логiки i послiдовностi. Якби не оте прикре божевiлля, вiн мiг би чудово викладати iсторiю.
– Виходить, поки що зрушень нема?
– На жаль...
– Так, рiдкiсний випадок. Подумати тiльки - вiн вважас справжнс небо чорним з сяючими цятками, коли в дiйсностi все с навпаки!
– Ех, якби ото з'ясувати, на якому грунтi вiн здурiв! Дзеркальне сприймання свiту i закономiрностей розвитку суспiльства наводить на думку...
Але далi я вже нiчого не почув, бо протяг зачинив дверi до кабiнету Професора. Втiм, i цього було досить, щоб зробити певнi висновки. Отже, щодо мене вироблено сталий науковий погляд. Отже, я не подаю жодних надiй на видужання. А коли так, то менi не вибратися з цiсу лiкувальноу
– Професоре, - мовив я, коли вiн звикло завiтав до мосу палати, припускаю, що ви масте рацiю. Але для того, щоб вилiкувати мене, необхiдно приборкати i запроторити куди слiд повсталу генетичну пам'ять. Хiба не так?
– Чудово, капiтане!
– вiд задоволення Професор аж порожевiв.
– Саме це ми й намагасмося зробити! Я радий за вас, що ви нарештi це зрозумiли! Перший крок до видужування полягас у тому...
– Але ж. Професоре, - зупинив я його, - аби запроторити генетику, слiд створити перевагу або ж вiдновити пам'ять вищоу нервовоу системи, яка вгамус моу розбурханi первiснi iнстинкти. Якщо ж цього не зробити, я тут у вас вкiнець здичавiю i деградую.
– Не майте сумнiву, капiтане!
– погодився зi мною Професор.
– Отож я прошу, щоб ви мене хоча б коротенько познайомили з iсторiсю наукового i суспiльного поступу цивiлiзацiу, а також ласкаво забезпечили вiдповiдною iсторичною i науково-популярною лiтературою.
– З величезним моум задоволенням!
– аж затремтiв од захвату Професор. Почнемо хоч би й зараз, аби зцементувати у вашiй пам'ятi цю розмову! З вашого дозволу, я запалю...
Звiсно, я пiдтримав компанiю. Витяг люлечку, тютюнець, i за хвилину ми вдвох занурилися у синювато-сивий затишок.
– Почну, капiтане, з казок, - мовив Професор, - бо казки - то найдавнiшi вiдомостi з народноу фантазiу, що колись були втiленi у певнi реальнi образи, а до нас дiйшли як чудернацькi i дивнi вигадки. Нiяких вiдомостей, старiших за казки, ми не масмо. Бiльше од того, вже й у казках не все до пуття розумiсмо.,.
Я нашорошив вуха.
– Найбiльш популярнi зараз казки - це iсторiу про килим-лiтак i чоботи-скороходи, скатерку-самобранку i всевидюче око, а також про нерозмiнний карбованець...
Я ледь не схопився i не бовкнув, що в нас точнiсiнько тотожнi казки, та вчасно стримався. I правильно зробив, бо як невдовзi з'ясувалося, тут казки були на iнший лад.
– Що ми нинi знасмо про цi речi?
– вiв далi Професор.
– Тiльки й того, що це були надзвичайно складнi хитромудрi вироби. Чоботи-скороходи i килими-лiтаки майструвалися на основi антигравiтацiйноу механiки i використовувалися як найбiльш надiйний i зручний наземний транспорт. Скатерка-самобранка була портативним синтезатором для молекулярного вiдтворення харчових продуктiв. Iнодi уу програма-меню сягала кiлькасот найменувань. Назва ж всевидючого ока говорить сама за себе - за допомогою цього карколомне складного, але мiнiатюрного приладу ви могли б побачити все, що тiльки коулося кожноу даноу митi на планетi. Ясно, усi цi речi, на перший погляд незамiннi i кориснi, викликали бурю невдоволення. Кому, примiром, було присмно усвiдомлювати, що за вашими дiями задля розваги будь-якоу митi з хворобливою цiкавiстю слiдкус якийсь невiдомий вам блазень-антипод? Можна сказати, то був не корисний, а явно шкiдливий i аморальний винахiд! Нинi його вже солiдно спростили - до сучасного телевiзора на дванадцять наперед вiдомих програм.