ДО ЕР. Вибране

Кіяновська Маріанна

«Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі…»

Є тривога дерев — і ніякого сенсу в печалі. Безконечність, поділена Богом на «так» або «ні». Я втрачаю тебе, і щоразу втрачатиму далі, Ніби шкіру гадюка, надламана десь на спині… Таємниця моя не здається тобі одкровенням: Кожен день, ніби річ, має колір, і запах, і ґандж. Коридори пітьми — і кімнати скупого натхнення, Ще й не вірші, а слів гіркувато-солодкий меланж… Так бракує Сократа — при ньому воліла б мовчати В нашій спільній клепсидрі, що нитку піщану пряде. Образ скла і піску. Де ж Сократ? Так бракує Сократа! Гра

оскаржень і втіх, і нема мені саду ніде… Світлотінь осягання вина, і води і скорботи. І архаїка ліній: усі вони йдуть на війну. Я кохаю тебе, але жодного саду навпроти. Я всього лише жінка, якій обірвали струну…

«Безпеки не існує. Ризик — міра…»

Безпеки не існує. Ризик — міра Ненастання інакшого, ніж це. Межа неперевірена, як віра. Якщо ти є, то йми моє лице. Сьогоднішнє і завтрашнє, навзаєм. Бо як не я, то хто? І хто, як ти? Я вірю в рай; а він, щоб бути раєм, Приходить не втікати, а текти.

«Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли…»

Це ремство природи, бунт пасіки і бджоли. У струменях часу — минання серпневого зілля. Солдати смугасті по закутках день розтягли. Агонія слив і ранет найп'яніше похмілля Колись перестигне — і сад перетвориться в сад, І дощ перетвориться в дощ, ніби в плач за покійним. Здається, я чую: вони мене кличуть назад, В безвітряну спеку, де вічність прозора й постійна.

«Їм яблука, і ще вони гіркаві…»

Їм яблука, і ще вони гіркаві… Русалка саду, не боюся злив. Вони ж в'юнкі, як риби, і лукаві: Хвости їм пахнуть зародками слив. Не хочу мови, бо мені не треба Ні слів, ні ран, що завдають слова… Як Божа воля, опадає з неба Між зорями накошена трава, Аж ноги підгинаються… Ступаю — Й кривавлю слід, занурений в росу. І в чорне гетсиманське море раю Кипучу піну пристрасті несу…

«Не содом, а сад посеред лісу…»

Не содом, а сад посеред лісу: Яблука насиджені птахами… Промінь сонця креслить бісектрису Між сосновим стовбуром і нами… Хтось слова вигадує назовні, Хтось ховає очі у міжтрав'я. Йде печаль — і відра майже повні Всім, про що, пригадуючи, знав я…

«Всю безжальність мою…»

Всю безжальність мою, всю беззахисність, майже дитячу, Я не знаю, чи ти переміг би колись, як мене. Я пригадую нас золотими, тому я не плачу. Я пригадую нас голубами — і це не мине. Ми не мали нічого у світі — ні часу, ні дому. Наставали сонця — і минали, як наші сліди. Я люблю тебе так, як не втолено більше нікому, Бувши птахом у клітці, живі пильнувати сади.

«Це не любов. Це втрата суєти…»

Це не любов. Це втрата суєти. Розхлюпаний топіль за течією. В земному цьому просторі не ти, А інший хтось назвав мене своєю. Ми горимо за межами лампад, Говоримо словами, або й далі, Де лиш одна реальність — стиглий сад, Неопалима купина, скрижалі. І ритм падіння листя в

височінь, І грань знання, убогому незрима. І довга пам'ять сонмів мерехтінь, Які впізнали свого пілігрима.

«Мурую сад, де безліч птиць і духів…»

Мурую сад, де безліч птиць і духів. Де рух руки — між сном і павутинням. І зайченя стооке та стовухе Мені у поміч вергає каміння. І гусне небо. Западає в сховки Світобудова, повінь світла, місиво Повернення у себе. Овид мовкне Вчорашнім трибом пам'яті. Двоїсто Лічу свій сумнів — і карбую зела. Віршую з ними — в паморозь і в порох. Обоє — срібні. Світова оселя Стоїть на Сходу й Заходу опорах. Та тільки зайченя — мале і тихе — Все знає про підвалини й закони. А я руїнно вибухаю сміхом, Підважуючи встояні колони. В нутрі і в нетрях — серцевина міфа. І все, що можу — сад домурувати. Хай зайченя з усмішкою Сізіфа Втече у закапелки світу — спати. І буде океану шумовиння, І вир безчасся, і вітрів предтечі. І зайченя, що вергало каміння, — Вже сонне — в закапелках порожнечі.

«Навіки нерухомі, слід у слід…»

Навіки нерухомі, слід у слід, Ідуть за сонцем і роки, й рослини. Ми вічно разом, але над і під Нас розділяє лабіринт ожини. Колючки перехрещення гілок, Єдиний корінь в надрах моноліту. Нас червоточить час, тож крок у крок Ми йдемо разом до початку світу.

«Спіткає тварину, яка залишилась без дому…»

Спіткає тварину, яка залишилась без дому, Надмірність дощу — і харизма його зелена. Харизма, як світло, — присутня завжди, в усьому — Прозоріє листя в четвертому вимірі клена. Уявлене срібло — не сутність, лише причина. Аж серце із себе виштовхує вітер. Спрага Колись заперечить його існування в винах — Без благословення й без жодного іншого блага.

«І рай, і яр, а яром — вододіл…»

І рай, і яр, а яром — вододіл Людських надій і небуття земного. Усі слова збуваються тоді, Коли я воду п'ю з долоні Бога. …І вічна смерть, бо смерті в тім нема, Стає життям, бо іншає надія. Люблю тебе. Твоя. Така сама. І воду п'ю — з долоні, як тоді, я…

«Я ще — мов глина Божа, ще м'яка…»

Я ще — мов глина Божа, ще м'яка, Не діткнута вогнем ані рукою. Ген вітер крутить душу вітряка, Ген — яблука із яблуні юрбою Зібралися на прощу. Гусне сік, І пахне сонце воском замеділим. Приблудний джміль, як божий чоловік, Коло порогу нудить світом білим…

«Ми надто злі і надто нетерплячі…»

Ми надто злі і надто нетерплячі Рибалки слів (який прозорий ятір). Мовчу до тебе, як дитина плаче, Щоразу озираючись на матір. А в восьмий день від сотворіння сутей Прийду до тебе Євою у сіті, Щоб диким диким яблуком забути — І знову розчинитися у світі.