В полях, вздовж яких не ходила, не плакала, не…В обителях смертних, де вчили птахів замовкати, —Реальність дощу, тож на краплі мене розіпнеРозгаданий мною звитяжець моєї розплати…Я люблю тебе — хоч без щастя, без снів, без утіх…Розходяться кола водою (чи сльози, чи просто).Хранитель печаті із мого Великого ПостуУстиг тільки вмерти, розгрішення дати не встиг…
«Цю хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон…»
Цю
хвилю розтято на тіло, півтінь і півтон.Межа перехресна урочища, волхва і лімфи.Ця хвиля — як рана, а в рани — тупий камертон,Що глухо зітхає над місцем загибелі німфи.Громаддя рослинності втомлене, втоптане в час.І Бог не всесильний, як перше, а просто печальний.І жабка зелена — таємна його іпостась —Співає у вересні пісню собі поминальну.І дупла, що зяють, і день, що пропах небуттям,Безсмертні у тлінному світі, що вже перед краєм.І висохле плесо. І сонце — звіря чи дитя —В намулі грузькому імення своє забуває.
«Час обмежено пам'яттю…»
Час обмежено пам'яттю. Білий мармур слизький, як лід.На надгробках минає пізня осінь. Сльота осінняПередбачена в Книзі. Невчасний її прихід —То осягнення суті. У сутіні — не тремтіння,А чекання на себе. Ти в мені, отже, знову я.Ми обмежені часом, як Богом, як Божим знаком,Як піском у клепсидрі. Повіки мені стуляПомаранчева куля — останнє у світі яблуко.А одначе сади ще існують. Вони тривкі.Пізня осінь приважена каменем. Згустки і скупченняЛистопаду і сенсів. Знаки листя і знаки руки,І зникомість очей. Поза пам'яттю — знак відпущення.
«Зробись для мене каменем, підемо…»
Зробись для мене каменем, підемоВ підвалини, до чистої води.І тільки хтось, всезнаючий, як демон,Захоче не пустити нас туди.Сухий посів озимий серед грудня,Огранений у світло крижане,Прийде поволі і візьметься груддям,І вже мені ніколи не мине.Повільність забування, а потомуУсе спочатку — доля самовбивць.Я стану храмом пам'яті, в якомуТи вже наріжним каменем зробивсь.І сім хлібин, і манна, і омана,Й відсутність моря, і присутність риб…Зробись для мене каменем — і ранаВрятує душу, наче в голод хліб.
«Я у тобі беззахисна, як сон…»
Я у тобі беззахисна, як сонВ каменоломні — з бурею назовні —Де краплі точать час і в унісонЗвучать, як тихі дзвоники церковні,Відлунюючи в просторі склепінь,Неначе в пащі золотого звіра,І темні піднебесся піднебіньЖиві, як мова, і жаскі, як віра,Яка одна (хоч інші скали тежНе віддані мені, а тільки взяті),Мов вежа мов і ще не наших меж.А ми з тобою — камені. Й крилаті.
«Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода…»
Днесь зникоме сумління, і капає з ранки вода.І душа-невидимка здіймає на глум позостале.Ми у світі — ніхто. Ти мовчиш. Мов пісок у слідах —Льодостав на планеті, яку ми з тобою кохали.Кольори
засмагання — натужні й несправжні, бо їмВ цьому світі нема пристановища, тіло хіба що.Тільки спраглий пустельник, моряк, робінзон, караїм —П'ють засмагу, як вина. І кров червоніє, і нащоЗа роботу їм братись, як сонце сьогодні — для них?Є у долі позірність: вона видається лихою.А насправді є сльози й не сльози, є сміх і не сміх,Є любов і не дуже, поділені часом на двоє.
«Недочитана чарка, посолена жмінкою глини…»
Недочитана чарка, посолена жмінкою глини,Анатомія тексту, бо ж літери — прожилки плоті.Легко бути спасенним у тілі мізернім людини,Що недоспані ночі лишає на втрачене потім.Камінь кане у груди. Постукає трохи — і стихне.В повсякденнім притулку, в якому годують водою,Маєш душу, як рану, а в рані — огранені стигми,Недомовлені і недочуті. Важкою ходоюПроступає молитва до діви Обиди, до тої,Що єдина зі смертних безмежна у радості Божій.Сорок кроків — у вічність, єдиний — у смерть. За тобоюПроступатиме пам'ять, якої позбутись не зможеш.
«Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж…»
Зливатиму з рук потойбічне тривання нарозтіж:Не кашель, а тільки втручання у літо в пустелі.Приходять до мене з гостинцями фавни — у гості ж.І волхви приходять, як смертному — смерть до постелі.Не май мені серця: на учту прийду — і покличешДо вин і вини, наче знаєш, що я не відмовлю…Твоя Беатріче. Я знову твоя Беатріче!На сьомому колі я в полум'ї темряву ловлю.Словами твоїми впіймаю хоч дещицю раю,Бо мощене пекло — на камені камінь і камінь.Як дика змія, в сокровенне своє заповзаю,І щось мене душить, намацавши душу руками…
«Час збирати каміння збігається з часом вмирати…»
Час збирати каміння збігається з часом вмирати…Я читатиму книгу, аж поки засну на півслові.Легко зважені брили терпіння, любові і зрадиТрохи більші, ніж зорі, — химерні, дрібні, іграшкові.Палітурки польоту… Я майже усе пам'ятаю…Є дорога на схід. Кажуть, довга, і кажуть, остання.Недолюблена жінка, одвічна вигнанниця з раю,Де росою на квітах — солона осіння осанна.Поведи мене в небо, якщо я зі сну не прокинусь,Улягаючи в ніч — золоту, колискову і Божу…Я кохаю тебе, у тобі не розпізнана кимось…Я не хочу вмирати, та жити без тебе не можу…
«Відпокутую очі важкою, як камінь, сльотою…»
Biдпокутую очі важкою, як камінь, сльотоюБожевільної ночі, крихких голубиних зачать.І відсутність сльози стане чистою, золотою,І слова у мені, як завжди дотепер, помовчать.Захитайся в мені (ані тверді, ні хвилі — нічого).Замала, наче зерня, заронене вітром у мак.Не давай мені слова, хай буде далека дорога.Хай зоря камениста лягає на плечі — ніяк…Все одно, попри долю, що стала мені одкровенням,Я молитву тобою, у тобі, при тобі — мовчу.Тяжко вергаю світ — і латаю вериги натхненням,Задля тебе живу, задля тебе не свідчу плачу.