Добло і зло
Шрифт:
— Ага, ага. Повторюю. Не смій запам'ятовувати мій пароль * * * * *а!!! І не шукай мої фотки в папці XXX!!!
— І він такий собі сидить і задоволено посміхається, як Володар Зла, і під тривожну музичку повільно тягне товсті ручки до комп’ютера…
ТЬОЛКІ КАК КАНФЄТКІ (БЕЗ ФАНТІКІВ)
1
Одного дня Вася підписалася в есемесці як Васілій. І ми почали називати її Ґасілій. Це все, не дивлячись на те, що в паспорті Васю звали Катя.
А Медвідь
— У мене вже часу нема. Скоро на зміну, а треба ще доїсти цукерку.
І ми лягаємо спати втрьох: Аліса-20, Вася і я. Тобто Аліса-20 спить уже давно, ще з кухні, відкинувши копита на тамтешньому півздутому Дарт Вейдері. Втомилася, не спочивать вона ходить на курси фітнесу, а щоби стати там інструктором і помагати тлустим, але свідомим дружинам крупних та середніх підприємців зганяти целюліт. Нам уже другий день вдається переганяти Алісу-20 з кухні в спальню неабиякими зусиллями. Вася лягла другою, а я все ще клацала кнопками лептопа, розводячи англійських туристів на зупинку в готелику моїх батьків. Мовляв, всі інші готелі в містечку — повне лайно, і канікули будуть зіпсовані, а в дитинстві я була товста й на лижах не каталася і все таке. Тож спати я прийшло останнім, перечепившись, як водиться, через скинуті кимсь джинси + колготки "два в одному" й пуцьнувшись у Васін м'який живіт.
— О, — сказала вона. — Точно. Саме час сходити в туалет.
— Нє, не ходи в туалет… — зловісно зашипіла я. — Там сидить Комод і їсть дивани.
— І сере комодиками, да?!
— Да…
Десь із секунду ми з містичним жахом уявляли собі цей гігантський диванно-комодний Уроборос, а потім стали іржати як коні після ЛСД-шного вівса, чим розбудили Алісу-20. Що було далі — я не пам'ятаю. Так-так, дорога Медвідь (якщо ти раптом це читатимеш), саме не пам'ятаю, а не не хочу розказувати. Блек-аут і всьо.
2
Одного дня я внюхала на своїх речах запахи квартири Алігарха.
— Хуйовий знак, — вирішила я, але тьолки й не думали припиняти прати наші шкарпєдони в його пральній машинці.
Деколи це їхнє прання суміщалося з бухаловом й співами під його караоке. Тоді все тяглося аж до мого засинання. Наступного ранку в сонячну кімнату вривався сонячний Алігарх і декламував:
— Праснісь-праснісь. художнік, нє прєдавайся сну, ти вєчнасті заложник…
— В сосновому гробу! — римувала я і додавала: — На хуй всі, пожалуста. Я не йду на роботу. Я роботу ненавиджу.
І так уже років із двадцять. Чи й двадцять три. Спершу я ненавиділа садік, потім школу, потім університет. Відтак роботу. Бо треба рано вставати і на неї йти. Десять ранку — це капєц як рано. Я ще сплю і в одинадцятій, коли в мене починається робочий день. Я сиджу в Білочці, вона стоїть у пробці, і я сплю. Я пишу програму і сплю. Я ходжу невмивана після зйомки з ірокезам і оранжевими
Прокидаюся я десь під вечір. Коли трапляється культурна програма, на яку мене запрошено як гостя, я тягну в гості й своїх тьолок. Хай окультурюються трохи. Даєш чуп західноукраїнської європейскости в тракторобудівні голови харківських сявок!
От, наприклад, прийом у Гете-інституті. Справжній прийом. Із дрес-кодом і фуршетом. З фрагментами розумних лиць. Серйозні дяді й тьоті, письменники, перекладачі, льотчики чомусь. Вася, Грізлі і Лосось наїдаються шаровим їдлом і п’ють вино. Так собі вони, вирішили тьолки, зате в необмеженій кількості.
Вася:
— Ага, нічо так поїли за рахунок цих письменників-лузерів, ой. І додому набрали. Нічо тут у вас, ага. Так вип’ємо ж за українську літературу!
3
Я стою в фіолетовій тьолочній кімнаті перед нашим неосяжним спільним стелажем з ролетовою шторою. Перед шафою-купе стою, тільки фасон для тьолок. Щось викопую і сумно оглядаю корисні копалини. Ніхуя вони не корисні чомусь. Єдине, що варте уваги й носіння, — щойно куплена футболка з радіом. Але вона зараз в пранні. На радіо пролилася кава. Чи суп-пюре. Чи соєвий соус.
Затіваю діалог з Медведем:
— А у тебе теж таке буває, що купуєш собі нову шмутку і здається, що крім неї нічого кращого нема?
— Да, у всіх буває, — розраджує мене Ведмідь. — Особливо коли щось придумуєш, а тобі його ахуєнно шиють. От моє пальто. Я ненавиджу все, крім нього, навіть людей. Я люблю своє пальто. Навіть печиво достойне любові. А що — куплю пальту телефон, буду писати йому сумні есемески. "Пальто, кидай все, переїзди в Київ!" А потім буду їхати до пальта в Харків і писати від нього есемески собі, а телефон лишати в Києві… А ти кончєна.
— Ти теж. — Я продовжую: — І коли будеш іти з роботи, скажеш, що ти йдеш від них до пальта. Можна ще його фотографію носити на десктопі і зітхати сумно, поглядаючи на неї: "Ех, пальто-пальто, знать би сєйчас гдє ти, с кєм ти…"
А Медвідь і справді буде задовбувати всіх нещасних сусідів цією піснею БУМБОКСУ доти, доки не подзвонить її мама з Харкова і скаже: "Доню, пальто в шафі. Тато за ним наглядає". Тоді Медвідь нарешті ляже спати й відіспиться після нічної зміни.
ВЕДМЕЖИЙ ЖЕНИХ
А то одного разу до Грізліка приїхав жених із Норвегії. Ще до приїзду ми стали кликати його ніжно — Лосось… Медвідь і Лосось — чудова імпозантна пара. Правда, Грізлі нікуди там заміж не збирався. Він збирався отримати від Жениха диван, тренажер і чорну кришку на унітаз. Норвезький принц же хотів любові і ласки, як то притаманно усім неодруженим самцям після тридцяти, визнають вони самі перед собою це чи ні. Ведмідь і Вася — бо як же без подруги в боєкомплекті? — безбожно розкручували бідолашного на гроші. Пили стільки дорогого алкоголю, скільки їх загартовані дорогим алкоголем тіла могли вмістити. Але не більше. Ригати — моя прерогатива.