Добло і зло
Шрифт:
На знімальному майдані, в барчику, тусувалася купка письменників і письменниць вперемішку з поетами. Для красоти навколо книжки лежали. І стояли фрукти, які не можна, ясно, їсти до початку зйомки. Каву замовити теж чогось не можна було, навіть за свої гроші.
— У нас закрита каса, дєвушка.
Отак я сумно й сиділа там, вся у своїй фатальній красі: чорний капелюх, чорна гангстерська хуйня з відкритою спиною, шкіряним ременем і складками на цицьках для додаткового об'єму. Чорні джинси і чорні чоботи. Як дура, карочє. Бо всі інші були бадьорі, яскраві і в люрексі. До того ж вони могли пити
Книжки розкладені були довкола як декорації. Ну, або для того, щоби створити письменникам звичну для них обстановку. (Ну да. Я так і тусую серед "іронічних детективів" російських многостаночніц, підчитую на дозвіллі "100 способов бистро вийті замуж" і черговий переказ старих анекдотів Паоло Коельо.)
Проте беру в руки книжку, чия обкладинка видається мені особливо гидкою. На ній тьотя з жовтими очима чи то ковтала золотий ланцюжок, чи то ригала ним.
— Золотая ліхарадка… — прочитала я й перегорнула кілька сторінок. Ім’я автора мені відоме, наче модний пєрєц, колись казали. Та-ак, шо пише… Нда. Хуйня рєдка.
Я знуджено і томно-елегантно, щоби не злетів мені з голови капелюх, запускаю книжкою з золоторигапьною тьотьою якомога далі. Чую, як книжка попадає в щось м’яке. Підіймаю очі й ціпенію: ВІН. Автор цієї самої книжки. От і прийшов мені піздєц.
ШО НЕ ЯСНО?
А що? Отак і появився Рибочка. Ну, не зразу він став сам собою, канєшно. Ще певний час він був "той чувак". Той чувак не забив мене до напівсмерті важкими томами Шолохова, і навіть ніжний томік Блока в горло не запхав. Він був на тусовці зовсім самотній, пив кока-колу і ставив мені ввічливі питання. Правда, потім він такі самі питання ставив і тьолочці з ямочками на щічках, у котрої "Мама і папа прадюсєри, я магла би стать і пєвіцей, і маделью, но вот рєшилі ми, што пісатєльніцей ета сєрьйознєй всєво. Что пішу? Ну тіпа Цвєтаєвай…" І на задку обкладинки її книжечки поезій і прози (тіпа Цвєтаєвої) повідомляється, що дєвочька ця — зєлєноглазий гєній літератури. Добре, шо не зєлєноглазоє таксі. Ех, жалко, тьолки її не бачили. Тьолкам я озвучила тільки прізвище "того чувака". А коли я доперла, що в мене з "цим чуваком" щось типу флірту і що він подзвонив мені, а не зєлєноглазому генію літератури, я тьолкам сказала:
— Кльово, що з ним ми роз’їдемося зараз. І що він у свою Індію надовше їде, ніж я на Кубу. Так що ніяких шансів. Останній раз фліртую. І остєпеняюся. Женюсь, можна сказати.
— На ньому?! — Вася має на увазі "цього чувака" (надалі Рибочку).
— За нього?! — ледь не поперхнеться фуа-грою Алігарх, коли ми з ним сидітимемо в черговому байдужому мені дорогому ресторані й закладатимемо парі на Дом Періньйон і довільний подарунок щодо мого заміжжя до кінця року.
— Ну чо зразу за нього… — супилася я.
Я дуже недовго знала Рибочку. Завжди недовго — скоро вечеряли, скоро пили каву, скоро ходили в кіно. Одного разу в кіні ледь жорсткого палєва не вийшло.
Сиділи ми, дивилися якусь казочку, ногами бовтали. Пили колу (він) і текілу (я).
— Любиш Ніколь Кідман? — спитав Рибочка про Ніколь Кідман. На вушко
Решту казочки мліла. А потім, п’ючи каву після казочки, я ледь не зомліла, коли Алігарх сказав:
— Я заходжу в цей же кінотеатр, де ти!
Заїбісь!
— Класно…
— Де ти? До речі.
Довелося щось дуже-дуже тупо брехати Рибочці, кликати тьолок, котрі ходили на "Іронію судьби-2" і бігти вниз по сходах, шоби Алігарховий радар не запікав на Рибочку. Якої мами Алігарх припхався в це кіно, думати не було часу.
Найстрашнішим здавалося те, що попалюся перед Рибочкою з цим дядюном. І він перестане мене в кіно водити. І більше не торкнеться своїм чорним густим волоссям моєї голої білої щоки, ааав!!!
Але то таки дядюн мене попалив. Врешті-решт. В останню перед Кубою ніч до мене заїхав в гості один мій бувший полюбовничок. Теж пафосний такий, що всраться-не підняться. Я натравила на нього тьолок. Тобто він мене чекав зо дві години в нас удома. За той час над ним тьолки ізмивалися. Ізголялися. Сука, піздєц. Нема в нашій мові достатньо гидких слів, щоби пояснити те, як тьолки можуть поводитися. Молодчинки.
— Курити будеш? — з порога питаю я красівого мущіну, що сьогодні ввечері всім в аудієнціях відмовив, а до мене приїхав. І ось яка халепа тут.
— Привіт… — поправляє волосся він.
— Траву в смислі. Голландія. Нічо така. Бо в мене літак, я ненадовго.
Але я зайшла дуже надовго. Бо накуреному в сраку збиратися ой як важко. Я витягала одну зіжмакану шмутку за іншою, тьолки й мій екс-коханець сиділи на підлозі, пили коньяк і ствердно чи заперечно хитали головами стосовно мого прет-а-порте.
— Ета сексі, — казала Вася.
— Ета атстой, — казав Ведмідь.
Екс-коханець нічого не казав. Він був у сумному ахуї. Так що на ранок (чи не на ранок?) після того, як я набрехала, що в мене за дві години літак і з’їбалася до Рибочки, а відтак до Алігарха, пішов і навіть двері не зачинив.
Тьолки сильно обурювалися. Хоча в нас просто був поламаний замок.
Рибочка чекав мене у себе вдома. Їхала я дуже довго. Бо дуже повільно. Бо дуже страшно. Бо дуже накурена. Це вам не п’яна удаль молодеча і смертельні ДТП. Коли їдеш на швидкості 20 км на годину, хіба що триколісний велосипед у тебе втараниться.
Рибочкина квартира здалася мені велетенською, як стадіон.
— У мене неприбрано, вибач.
Піздєц. Неприбрано. В нього тупо ідеально прибраний стадіон. Він би вмер, якби до нас зайшов. І зазирнув під наше ліжко.
Ми сиділи з Рибочкою у діаметрально протилежних кінцях його помешкання. Я боялася щось казати, бо тупа була безпросвєтно. Бо накурена. І закохана. І неясно, що нас більше тупить. І одне діло тупити з тьолками і з ексами, а інше — з чуваком, на котрого хочеш хоч пару грам хорошого враження справити. Бо розлетимося і памінай как дуру звалі.
Він показував мені якісь свої фотки з Тайланду. Я кивала: "Угу". Все інше звучало би ще тупіше. Телефон я запопадливо вимкнула, щоби не дзвонив Алігарх, не питав, де я. Не в тому я стані, щоби прикидатися, буцімто з мамою розмовляю і кажу: "Вже іду-іду!!!"