Добло і зло
Шрифт:
— Ну, Карпа, ну чого зразу Дебіл? — питає Вася. Явно перед тим, як уточнити, що він, може, олігофрен.
— Та я його, в принципі, й не бачила… — знизую плечима я. — Зате чула.
А чула я страшне. Якісь гітарні соляки родом із початку вісімдесятих. (Що тоді було? Айрон Мейден? Ей Сі Ді Сі? Арія? Да… Арія була завжди.) Якісь завивання — з низької ноти на дуже високу, таким навіть покійний Фреді Мерк'юрі не зловживав. Ну, і ще всі ці бички в баночці біля ліфта і порожні пляшки від дешевого пива. Тільки от останнє — воно майже "нє в щьот".
— Знаєте, тьолки. Мені от просто хочеться якось прийти з роботи, подзвонити в цю їх квартиру номер сто одинадцять і сказати чуваку одне: "Дві тисячі восьмий рік".
— І заплакати. — Каже Васо.
ФАСТ-ФЛУД
— Христинко, — просила тлуста мама, продавщиця косметики, свою доню, що вчилася на юридичному у Франківську. — А подай-но мені тотого кепчуку.
— Мамо! — закипала Христинка. — Та скільки вам казати, шо то КЕТ-ЧУП, а не кепчук?
— Йой, ади. Я то-то годна вимовити? Кепчук та й кепчук. Дуже він добре до хундога смакує…
А інша тьотя в Яремчі казала на скрипку Страдиварі "скрипка траскєнбаль". Але я вже вам про це розказувала, може. Тільки яка різниця. Тьолки ж не в Яремчу поїхали.
Ведмедець і Вася поїхали в Гарків. Без мене. Продавати машину. Вася довго думала, що то в неї машина-"деу", а виявилося, що то машина-кондор. Як би там не було, тільки ж воз і нинчє там — у гаражі. Не могли вони, розумієте, з Медведем визначитися, що ж купити замість цієї тачіли представницького класу — пісічьну "мікру" чи антикварний "мустанг". І поки вони вирішували це, шкура невбитого ведмедя (сорі, Міша, за фашизм) так і лишалася шкурою, не стаючи ніяк грошима. Аж тут Васіна мама таки знайшла, кому її (не Васю, машину, а жалко…) провалити. І Вася, як власниця, покинула столицю і поїхала у цих справах на Батьківщину. А Медвідь, як власниця Васі, теж покинула столицю. А я, як власниця машини Білочки, не покинула… Ви спитаєте, до чого тут я, а ні до чого — просто моя книжка, де хочу, там і появляюся. Можу в Буркіна-Фасо поїхати в весільну подорож, і ніхто, крім візового офіцера на буркіна-фасовочній границі не знатиме, набрехала я чи повідомила людям правду про свій від’їзд…
А ще все буде знати Інтернет. І брехню він знатиме, і правду. І навіть будущєє, котрого, як співає ХАМЕРМАН ЗНИЩУЄ ВІРУСИ, нєт.
Інтернет взагалі дає нам купу можливостей. Не тільки порно можна там шукати і скачувати мультики. Там іще можна влаштовувати поетичні дуелі. Як от ми з Ведмедцем. Звісно ж, російською — ми ж паети сєрєбряного вєка, а не якісь там задрипані авангардисти.
Воно: милая моя//белочка лесная//где в каких краях// ты нашлась такая?
Я: о бальшой вєдмєдь//я скакала долга//ти мне, бля, атвєть://ви прадалі "волгу"?!!
Воно: это, блять, не "волга"//был это "мустанг"// Вася нас надула//но купили танк.
Поки я сиджу і питаю себе, що спонукає цілком здорових людей писати "блять" замість "блядь", Ведмідь собі рішає:
— Міша пабєділ.
Ну, і добре. Тим більше, Ведмедя ще й жалко, бо:
—
Видно, мама не надто часто їздить у експресі до Києва. А то би вже знала все напам’ять аж до по батькові в титрах. Сьогодні ще й восьме березня, так шо я добра:
— Мамі привіт і з Днем Пизди поздоровлення.
— День Пизди і Гамнодарів! — радіє Ведмідь.
Тепер уже радію я. І, певно, за компанію зі мною, радіють всі ці дарувальники вазоночків у пластикових горщечках своїм сатрудніцам, що витрачали вчора тяжко зароблені грошики і скниділи по пробках на всіх проспектах, що ведуть зі спальних районів до центру.
— Слухай, Міша. — Мені прийшла в голову радикальна ідея. — Можна з тебе зробити легітимну дівчинку. Є в українців таке ім’я — Михайлина. Михайлина!!! Михайлина Медовецька. Гагага!
— Нє-е-е-е!!! — буквенно репетує Міша. — Дякую. Ти тоді будеш Іра Карпа.
— Ну добре. Михайлина Медвідь.
— Ну, нічо вже!
— А я буду Іріна Карпіна. Звучить як Іріна Панаровская.
— Ага. Давай переспім.
Це у Ведмедика такий сигнал закінчення розмови. Бо всі, як правило, погоджуються, а Ведмідь і не знає, що на це далі робити. Виходить з Інтернету чи з кімнати, як коли.
ЗАГС. ПЕРША КРОВ
Щоби поженитися, це ж треба ходити в загс писати заяву. А потім в ощадкасу йти, ліпити 18 гривень. І тільки через певний час, коли ти принесеш усі квитанції і заплатиш останні 3 гривні державі, державна тьотя в велюровому платті і з лєнточкою через могутню грудь поставить тобі штамп, куда нада.
Але це я все знала тільки з легенд. З історій одружених співробітників. Моя власна історія поки мала тільки першу кров. А згодом і другу, ще з нижчим гемоглобіном за першу.
Коротше, одного ранку ми встали дуже рано. Годині в восьмій тридцять. Щоби приїхати до ЗАГСу на дев’яту, бо тоді він відкривається. Чухалися вдома до десятої, але загс таки знайшли. Правда, спочатку не в той його відділ потрапили. Всякі там прописки і вписки.
— А де тут, — запитав наречений в чотирьох круглих тьотічок, що заповнювали документи, — заяву подавати?
— Яку вам заяву? — перепитала одна з круглих тьотічок.
— Ну… — такого грубого питання з такого делікатного приводу наречений не чекав.
— Для чого вам та заява? — не вгавала кругла тьотічка.
— Поженитися! — випалив він і мені нестерпно схотілося побігти десь колупати піч чи прямо тут виколупати комусь очі. Антистрес.
— А-а-а!!! Хі-хі-хі-хі!!! — чотири круглі тьотічки захихотіли так, як вміють хихотіти самі лиш круглі тьотічки. — То вам у другі двері.
Ну, ми пішли собі з Богом. До дверей, на яких було написано все — реєстрація шлюбів, розлучення, зміна імені. Просто тобі фабрика шпигунів якась. Кабінет пластичного хірурга і абортарій мусили бути в них у підвалі, я вам точно кажу.
— Хто крайній у третій кабінет? — питає мій сміливий наречений, а моє несміливе лице експресно кисне на вигляд людей, що вже з самого ранку зібралися і чогось чекають у своїх улюблених чергах.