Doc 1
Шрифт:
Стоячи на порозі, Дюша відкидав усі можливі сумніви, які могли б хоч якось змусити його розвернутися й піти додому і більше ніколи, НІКОЛИ навіть на гарматний постріл не наближатися до цього будинку.
Двері відчинила Яківна. Розгублено глянувши на Дюшу, вона, не вітаючись, покотилася до своєї кімнати.
До коридору вибігла Маша.
— Яківна сьогодні не в гуморі. Несподівано для себе стара дізналася, що скоро помре.
— Тобто? — злякався Дюша.
— А так. Їй наснилося, що Десна вийшла з берегів, і що всьо, гаплик існуванню Києва.
— Тю, так ви ж на самій горі живете.
— Ні, Яківна в цьому побачила свій смисл.
— Ясно. Де Варька?
— Спить.
Дюша навшпиньках, ходою вуличного міма пройшов до кімнати й сів на диванчик біля Варі, що мирно посапувала у комір. Її обличчя було зім’яте денним сном, з-під ковдри стирчали смугасті вовняні шкарпетки, і Дюші на мить здалося, що це востаннє він так на неї дивиться, так — по-домашньому. Але знову ж таки здалося лише на мить…
— Чаю вип’єш? — запитала Маша.
— Можна, — погодився Дюша.
— Тоді камон на кухню, будеш мене розважати, — і вона посміхнулася. — В мене ще окрошка є. Хочеш?
— Давай.
Дюша сидів на маленькому кухонному диванчику і спостерігав, як Машка неоковирно й недбало готує чай та насипає окрошку.
Виявилося, що наодинці з Машею спілкування не клеїлося. Вони обмінялися десятком шаблонних фраз — щось про навчання, погоду, якісь художні штуки — й замовкли.
За десять хвилин вийшла Варя. Розтираючи заспане обличчя, вона потягнулася до чашки з холодною водою й сіла на стілець. Поклала ноги на Дюшу й привіталася.
— Привіт, — сказала вона.
— Привіт.
Розмова не клеїлася і з Варварою, але Дюша цього наче й не помічав. Він одразу почав розповідати якісь небилиці про квіткові магазини, про те, що у дитинстві мріяв про вирощування квітів, але у дуже глибокому дитинстві, ще тоді, коли думав, що диктор у телевізорі так само бачить його, Дюшу, як він, Дюша, бачить диктора, а тому при увімкненому телевізорі він не колупав у носі. І все це він розказував з якимось захватом, так старанно по-дитячому витягуючи шию, розмахував руками, але за якийсь час він помітив, що ніхто не сміється з його жартів, лише Маша, нещиро й недоречно, майже-не-посміхається.
Дюша осікся.
— Щось сталося? — все ще з посмішкою на устах поцікавився він.
— Ні, все добре.
Це було схоже на те, як до квартири, в якій панує жалоба (наприклад, господаря квартири вбило струмом на робочому місці — всяке буває), прийшов добрий сусід — балагур, який весело жартує й підморгує господині, але йому і невтямки, що він викликає у своїх сусідів, які оплакують ще, певно, теплого господаря, сильне відчуття втоми й незручності.
— А чому ви такі мовчазні? — розгублено запитав Дюша-балагур. — І ти, і Машка, і Яківна… Ну, Яківна зрозуміло, їй наснився жахливий со-он. А ви? Все-таки скажеш, у чому річ?
— Все нормально.
— Слухай, — все ще весело промовив Дюша, — зараз ти мені говориш, що все нормально, а за п’ять хвилин скажеш, що нам не варто бути разом, зрозумій, таке життя, сьогодні ти з одним, завтра з третім, ми не підвладні своїм емоціям, бла-бла-бла, так от, якщо ти мені все це скажеш за п’ять хвилин, я відкушу тобі голову.
— Голову? — здалося, що Варя навіть злякалася.
— Ну добре, — розсміявся
Насправді, Дюша не був настільки вже переконаним, що щось відбувається. Просто спека, просто дощ, просто весь будинок наповнився якимись сонними прянощами, стіни плакали маковою росою, а по кутках з цвілі та плісняви повиростали зарості сон-трави, але якось розворушити все це сомнамбулічне царство було треба, тому він почав докучати й нудити.
— Так ти мені скажеш, що відбувається?
— Та нічого не відбувається! — втрутилась Маша, розтираючи у руці м’яту. — Чо ти взагалі розпиздівся!
Дюша сторопів, забився у куток й скривдженим поглядом в’ївся у вікно, за яким падав спокійний, ледь видимий дощ. Щось його зупиняло. Проте недовго.
— Ясно, — несподівано посеред тиші буркнув він, підвівся й попрямував до виходу.
Його очі наповнилися сльозами. Якась дитяча образа засіла углибині, навіть не відомо від чого, можливо, все ж таки, краєчком своєї хоч і чоловічої, але інтуїції він відчув змову, відчув змову за його спиною, і тому сльози були більш горючі, ніж зазвичай (зазвичай він взагалі не плакав), і всі — йому здалося — проти нього, навіть Яківна, яка начебто всім своїм старечим організмом, усією своєю конструкцією досвіду та дещо маразматичної мудрості була на його боці, брала учать у бойових діях під його прапором, але зараз її перехід хоча б у нейтралітет видавався Дюші зрадою.
— Оу! — закричала Маша.
Дюша не відповів.
— Дюшесик! Дюш! Ну вибач, ну йолкі-палкі, ну не хотіла я тебе образити, чуєш. Ну що ти хочеш! Ну, Дюша! — кричала вона з кухні.
Але він, проклинаючи те «ну вибач», яке з самого дитинства підточувало всі його поняття про доброчесність, грюкнув дверима й захлюпав по веселкових калюжах. Скрипнув хвірткою й щез за рогом.
— Ну, і чого ти його зупиняла? — стомлено запитала Варя.
— Ну, він же образився. Ну… А я, блін, піддалася твоєму настрою і от… зрештою, мені ж він нічого поганого не зробив…
— Мені теж.
— Ну, так чого ти? — ледь не в розпачі розвела руками Маша.
— Ти все чудово розумієш. Всі все розуміють. Я розумію, — почала вона заводитися, — ти розумієш, Фріда розуміє, цей малолітній псих все розуміє, Боб розуміє, хоча він тут взагалі ні до чого, Люда все розуміє, навіть її п’яні виродки з кочегарки все розуміють, проте всі мовчать! Усіх все влаштовує. Тільки мене нічого не влаштовує, розумієш! Мені гірко, мені болить! Мені страшно, тому що мені вже не вісімнадцять років, і я не в силах експериментувати, і відчуття страшного — ага, ти все розумієш, чого дивишся?… саме страшного, відчуття безперспективності… воно мені ось вже де, розумієш, до горла жовчю підступає… Та ти подивись… та він ще настільки дитина, що між нами ні-чо-го не може бути. Вза. Га. Лі. А тобі до одного місця: бідний малий, бідний нещасний Дюша, ай-я-яй, образили дитинку. Ти про мене подумай, ти мені в душу зазирни і скажи, чи бачиш ти мене щасливою поруч із ним? Та ми навіть не трахаємося — настільки він ще дитина!