Doc 1
Шрифт:
І, погодившись залишитися самотньою старіючою кішкою, вона відмовилась від самого інституту сім’ї, натомість черпаючи задоволення від банального спостереження за сім’єю Варі. По суті, зовсім чужою.
«Та й бути матір’ю для Варі — то, направду, нечесно по відношенню до мого віку, — копалася вона у своїх проблемах, — вона вже має дитину, а бути бабусею — для мене ще зарано».
І, заспокоюючись таким чином, вона бездумно проживала ще кілька місяців.
В неї з’являлися то один, то інший коханці, дехто на одну ніч, іншим щастило залишатися на три-чотири дні, навіть на тиждень, але не довше — серце Ніни не витримувало, її руки опускалися, секс перетворювався на невиразне бурмотіння один одному у вухо різних ніжностей, ліниве порпання у ліжку та фіктивні оргазми, що не викликали у жодного з партнерів ані дещиці довіри.
За рік самотнього
Щось відбувалося, але що саме — Ніна зрозуміла лише згодом, коли її страждання досягли піку. Попри свою незатребуваність як людини, як жінки і як матері, вона страшенно раділа успіхам свого сина, який особливо не розповідав про рід своєї діяльності, але вона знала, що ця діяльність тісно пов’язана з письмом. Швидше за все він був журналістом, адже неодноразово їй доводилося зустрічати у різноманітних журналах один псевдонім, який ну дуже вже був схожий на ім’я сина.
Творчі досягнення Варі теж радували її. Чоловік Варі, Сергій, був процвітаючим скульптором, а разом з тим і теслею. Він працював виключно з породистою деревиною і отримував замовлення з усієї Європи, не кажучи вже про столичних елітних клієнтів, які з усього свого міщанського напору бажали мати столик чи стільчик саме такого зразка, який був у Людовіка IV чи Наполеона ІІІ. Скульптура — працював він з керамікою та бронзою — виставлялася не тільки в Московському музеї сучасного мистецтва чи Ризькому музеї іноземних колекцій, а також в музеї Zimmerli, Пітера Людвіга в Аахені, Гугенхайма, МОМА в Нью-Йорку. Сергій був прибічником модернізму — мистецтво бунту, колись сповнене намаганнями розірвати будь-які зв’язки з художніми традиціями безнадійно застарілого дев’ятнадцятого сторіччя, — зараз же його потуги відродити щось схоже були лише нікчемним епігонством, яке приносило не так визнання, як прибуток. Коли обростаєш густим ворсом комфорту й затишку, ні про який бунт, а тим більше, розривання художніх зв’язків з минулим не може бути й мови, тому він, не звертаючи уваги на безкінечну критику, яка закидала йому — та що тільки вона йому не закидала, — цілеспрямовано йшов до своєї обивательської мрії: стати заможним робітником і ні в якому разі не виходити за рамки, де золотими літерами вигравірувані такі імена, як Біго, Масьє або, не дай бог, Роден чи Арістид Майоль.
Варя ж постійно отримувала замовлення від провідних видавництв на оформлення дитячих книжок. Вона була непоганим графіком, ніколи не стрибала вище голови, але й нижче встановленої планки не опускалася. Її цінували як працьовитого ілюстратора, який своєю деталізованою графікою прикрашав одні з найпопулярніших дитячих книжок. Якби не ряд причин, а саме повна відсутність амбіцій, Варя могла б стати добрим конкурентом такому неперевершеному ілюстратору, як Владислав Єрко. Могла, але останній був справді неперевершеним.
Атмосфера, в якій щосуботи перебувала Ніна, нагадувала їй власні молоді роки, щоправда, її середовище спілкування складалося тоді майже з одних музикантів, друзів чоловіка, але сам принцип, за яким працювало натхнення, був той самий: мистецтво заради мистецтва. Щоправда, в цьому будинку мистецтво знаходило для себе трохи інший зміст — сучасне життя молодих людей, які звикли до певного образу життя, диктувало свої правила. Правила, де матеріальні блага були першопричиною всіх можливих прагнень.
Уживатися двом художникам, що плавають в одному акваріумі, на початку було нелегко — жага визнання та марнославні амбіції двох митців під одним дахом з’їдали один одного, але з часом здоровий глузд перетравив емоції, а ремісництво з величезним відривом перемогло чисте мистецтво. Ніна це чудово розуміла і хоч мала свою думку з цього приводу, ніколи не озвучувала її вголос. Зрештою, це могло зіпсувати стосунки між нею та цією приємною сім’єю, до якої вона так прикипіла душею, що розрив був би для Ніни сильним потрясінням, яке вона навряд чи змогла б перенести. Враховуючи стан, в якому вона перебувала останні два роки, це зумовило б ряд загострень. Ніна розуміла і це, а тому хоч і була у судженнях почасти різкою та чесною,
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
Відчуття любові до Ніни прийшло одночасно з відчуттям втрати власного дому. Трапилось так, що до неї завітали друзі з Грузії — Андрій та Олена. Щоправда, вони не були грузинами. Андрій був росіянином — і за національністю, і за паспортом. Олена ж, батьки якої були чистокровними українцями, з сімнадцяти років жила в Тбілісі, а до того — у Сухумі, щоправда, війна початку дев’яностих змусила її покинути рідні місця на узбережжі Чорного моря та податися углиб — спочатку Горі, а потім — Тбілісі. Якось приїхавши до Грузії як звичайний турист, Андрій познайомився з Оленою, закохався, продав квартиру в Москві та перебрався до Тбілісі, в яке закохався не менш, ніж в Олену.
З Ніною вони були знайомі через її двоюрідну сестру, яка мешкала у Владикавказі і була хрещеною Олени. На початку серпня, коли за київськими мірками стояла неймовірна спека, а за тбіліськими — звичайна квітнева погода, Олена та Андрій приїхали на тиждень до Києва, поселилися у Ніни й радували її та себе чудовою компанією. Андрій був істориком, закінчив колись МГУ, знався на літературі, історії, філософії. Вони сиділи короткими ночами на кухні, пили вино, їли солонуватий сулугуні та дружньо ненавиділи великодержавну політику північного сусіда.
За чотири дні до запланованого повернення у Грузію в Південній Осетії почалися славнозвісні події, і дорога в Грузію через Росію була закрита. Коли ж вони спробували взяти квитки на літак, це виявилось більш нереальним, ніж доїхати потягом. Діватися було нікуди, крім як залишатися у Ніни на невизначений термін. Коли ж стало можливим добратися літаком чи поромом, Грузія розірвала дипломатичні зв’язки з Росією, і Андрію, хоч він і проживав більше року в Тбілісі, потрапити додому було нереально. Олена ж відмовлялася їхати одна. Таким чином Ніна залишила їх у себе. Вони цілодобово сиділи вдома, майже нікуди не виходили, а тому Ніна, яка взяла відпустку ще два тижні тому, не знала куди себе подіти, адже і вдома вона почувала себе чужою, і викинути на вулицю Андрія з Оленою совість не дозволяла. Фактично втративши свій будинок — хоча вона розуміла, що це тимчасово, — цілими днями вона просиджувала у Варі, яку аніскільки не дратувала Нінина присутність, навіть навпаки — дуже і дуже допомагала позбутися літньої депресії.
Іноді Ніна зривалася й цілий день сиділа вдома, даючи зрозуміти простим грузинським друзям, що насправді господиня вона і непогано було б виявити хоч трохи поваги до її потреб побути усамітненою, але прості грузинські друзі, будучи найгостиннішими друзями у всьому колишньому СНД, тільки дивувалися, чому Ніна з такою вражаючою постійністю їх ігнорує, а тому й раді були провести з нею зайві години. Тим більше Олена та Андрій набридли одне одному до неможливості.
Саме в ці дні, годинами проводячи час з сім’єю Варі, Ніна зрозуміла, що… полюбила. Полюбила по-справжньому, як люблять чоловіки жінок, а жінки чоловіків. Все ускладнювалося тим, що полюбила вона Варю та її чоловіка одночасно. Ніна завжди була впевнена, що такі речі трапляються лише з героями сумнівних романів, а тому довго — принаймні настільки, наскільки могла запевняти сама себе у зворотному, — опиралася й відхрещувалася від цих думок, аж поки над нею не нависла внутрішня загроза — загроза бути розчавленою власними сумнівами й суперечностями. Ніна розривалася між двома крайнощами: їй страшенно боляче було дивитися на ідилічну любов, яка панувала в будинку Варі, Ніна безнадійно страждала, чи не щохвилини підіймалася, аби піти назавжди і більше ніколи не повернутися до цього будинку, забути, викреслити всю цю гнилизну, яка з кожною годиною все більше і більше накопичувалася десь під серцем, десь там, куди за останні роки не вдалося потрапити нікому; з іншого боку, відмовивши собі у спілкуванні з Варею та Сергієм, вона б назавжди забула б про любов, про саме існування любові, і всі ті речі, які спільно робилися подружжям художників, викликали у неї солодкий та великою мірою соромітний біль. Відкрити свої почуття Ніна не могла, і від однієї думки, що Варя або Сергій можуть запідозрити в її поведінці щось надзвичайне та, швидше за все, патологічне, їй так холодило у спині, неначе хтось насипав за комір жменю колотого льоду.