Doc 1

Чех Артем

— Як помреш? Що ти говориш? А як же…

— Я не знаю…

Ніна замовкла. Нічого не говорила і Варя. Настала неймовірна тиша, так що чутно було, як на світильниках гудуть плафони.

Ніна повільно підвелася, обійняла Варю й почала її цілувати у чоло. Потім у щоки. У губи…

— Нін, ти що… — злякалася Варя, коли відчула, що Нінин цілунок був занадто вогким.

Ніну немов прошибло струмом. Підкосило ноги.

— Я, мабуть піду, добре?

— Ні, ти залишишся.

— Ні, Варюш, я піду… Мені зараз краще одній. Вибач. Вибач.

— Та чого ж… Господи, Нін…

— Вибач… вибач, добре? Пробач мене…

— Та припини вибачатися! — закричала Варя. Вона почала хапати якісь предмети, якісь брошури, що валялися на дивані, папки, пульт від телевізору, але все це випадало в неї з рук, створюючи

непотрібний і нав’язливий шум.

— Я піду. Вибач.

— Нін… — протягнула Варя.

Але Ніна пішла.

«Які неврози? — думала вона, йдучи додому. — Які неврози? Кому цей цирк? Хоча…»

З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Ніна йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

Мені було двадцять сім.

Життя змінюється. Я помітив, що навколо змінюється абсолютно все, навіть моє сприйняття якихось речей. В першу чергу сприйняття. Не змінювалося лише моє сприйняття класичної музики. Не знаю, чим це викликано. Певно, періодами людина протискається через якісь коліщатка, Хронос засмоктує, але певні ділянки мозку, які відповідають за пам’ять, і певні ділянки пам’яті, які відповідають за сприйняття музики, запам’ятовування мотивів, залишаються незмінними. Коли я чув якийсь мотив десятирічної давності, мене неодмінно охоплювала ностальгія, я сумував або просто згадував, як же воно було колись. Ситуація з класичною музикою інакша. Я ніколи не відчуваю якоїсь ностальгії… Можливо, це тому, що класична музика, пройшовши крізь мільйони вух, крізь десятиріччя, сторіччя, не залишає якогось видимого відбитку в пам’яті, не пов’язує з собою якісь певні події, тому що всі події — її власність, вони пройшли разом весь цей шлях, всю історію, всю часову стрічку…

Можливо, це лише моє бачення, можливо, у когось інакше. Ми такі різні…

Останні три місяці я слухав виключно класичну музику. Мені раптом здалося, що, слухаючи якусь іншу музику, я потім згадуватиму цей період з ностальгічною неприязністю, але нестримно захотілося нічого так і не згадати. Стривайте, а що ж було у вересні-жовтні дві тисячі восьмого? Щось було взагалі? Можливо, це такий собі експеримент, можливо — внутрішня потреба… Не знаю…

Нарешті в редакції мені вдалося вибити незапланований вихідний. Я вирішив провести його десь у місті.

Прокинувшись не дуже рано, я поснідав нашвидкуруч приготованим омлетом, одягнувся, прихопив із собою фотоапарат і подався до Маріїнського парку.

Я сидів на лавці й по-ашенбахівськи спостерігав за вродливим, але дуже вередливим хлопчиком. Він постійно намагався вкусити чи то няню, чи то бабусю за руку. Був він закутаний з голови до ніг, хоча особливо холодно не було. Так, справді, вже два тижні поспіль лив дощ, а в той день стояла суха, але вітряна погода, навіть на якісь хвилини визирнуло сонце.

Я почав фотографувати малого та його чи то бабусю, чи то няню, аж поки остання не закричала у мій бік:

— Своїх дітей будеш фотографірувать!

Ясно, подумав я, своїх дітей. Обов’язково буду. Обов’язково!

Вже більше року в мене не було постійної дівчини. Вже три місяці я взагалі, крім роботи, нічого не бачив, та і не хотілося мені поки пов’язувати своє життя з випадковою аспіранткою філологічного факультету або продюсершею якогось рекламного агентства. Невипадкові мені чомусь не зустрічалися.

З того часу, як я відчув процес дорослішання, пройшло десять з половиною років. За цей час багато чого змінилося, та, в принципі, все змінилося… Держава, у якій я живу, коло спілкування, роботи, вулиці, реклама на телебаченні, змінювалися випадкові жінки — вони проносилися, немов карусельні звірі, їхні обличчя миготіли, як світлофори вночі — жовтий, жовтий, жовтий, жовтий…

Я сидів на лавці й відловлював кайф від того спокою, який панував у парку, від білочок, які стрибали з гілки на гілку, від простого неробства. Можливо, варто було б звільнитися з роботи, припинити цю нікчемну писанину в журнали, які все більше і більше знижували

планку, а читачі все більше і більше тупіли. Домашні супи змінилися на фаст-фуд, недільні сімейні вечори — на гамірливі посиденьки в сушарнях, де японці з явно казахською зовнішністю вичавлювали з тюбиків васабі з явним присмаком торчиновської гірчиці міцної. У світі стало більше кокаїну та все менше приятельських розмов за пляшкою пива. В моєму світі стало порожньо і нецікаво. Я щовечора повертався до квартири, своєї маленької однокімнатної будки, де царював неймовірний хаос, в руках якого опинився і я. Все життя я мріяв про власну будочку, мріяв звільнитися від підліткового ярма жити з батьками, і от… звільнився і, здавалося б, мав би сумувати за ними, але не сумував, часто ігнорував мамині дзвінки, відповідав на восьмий-десятий, сухо, майже неприязно розмовляв з нею — вона мене дратувала. Дратував мене й батько, який іноді приїжджав до Києва (вже кілька років, як він переїхав жити до Харкова), неодмінно бажав зі мною зустрітися, пригостити свого сина вином, посидіти десь, поговорити про музику. Але чи то образа, що залишилась ще з отроцтва, чи то просто холодна й розважлива помста керували мною — я ігнорував їх обох, принагідно згадував їм їхню байдужість до мого існування, майже ненавидів. Це було несправедливо по відношенню до них, але я настільки загрався, мені настільки подобалась роль ображеного, що від того я почував себе жахливо і мерзенно, так, що приємні відчуття виникали самі собою — несподівано та гостро. Це було схоже на те, коли обпікаєшся дуже гарячою водою настільки, що вона здається тобі надзвичайно холодною. Такий холод я відчував і від спілкування з батьками.

Насправді мені було шкода їх, я бачив, як вони нещасні, принаймні мати так точно… щось відбувалося з нею, якась гірка іронія була приклеєна до її посмішки кожного разу, коли ми бачились. Це було зрідка, раз на місяць, не частіше, але я це відчував, і мені хотілося обійняти її, сказати, що все минеться, що життя ще не скінчилося, і у твоєму віці жінки тільки починають жити, у них з’являється друге дихання, вони розквітають з новою силою, проте я настільки увійшов у роль ображеного, що просто фізично не міг не те що обійняти матір, а навіть сказати кілька теплих слів, які неодмінно втішили б її.

Я був жорстоким. Я не любив, від цього почувався порожнім та сухим, немов скляна банка, у якій довгий час тримали крупу.

Коли я вертався додому, починало темніти. Наостанку я ще зайшов до «Антресолі» випити пляшечку пива, зустрів там компанію колишніх однокурсників, вони якраз відмічали день народження одного з моїх теж колишніх друзів, з яким я розірвав стосунки через якусь — і навіть імені її вже не згадаю — дівчину. Всі привіталися зі мною, обмінялися шаблонними фразами, для проформи спитали, де я працюю і як життя на приватному фронті, а колишній друг навіть не глянув у мій бік, але навпаки, нарочито роздивлявся картини, які були виставлені в кафе. Це була міні-виставка теж однієї моєї давньої знайомої, яку всі називали просто Варварою. Її я точно пам’ятав як звати, тим більше, що останні кілька років її ім’я було більш-менш відомим у мистецьких колах, а чоловік її був відомим ледь не у всій Європі. Боб, веселий і здоровий бородань, принаймні таким він мені запам’ятався. Здоровим і веселим. Добрий, чесний і порядний. Життя завжди усміхалося йому, і я йому по-справжньому заздрив. На відміну від мене, Боб любив життя і навзаєм посміхався йому. Я ж перетворився на скутого й відлюдькуватого мізантропа, який тільки й шукав приводу побурчати й поскаржитися.

Випивши у дальньому кутку «Антресолі» своє пиво, я вийшов на вже прохолодну, а з тим і безлюдну вулицю. Якби два роки тому не закрили «Бабуїн», то неодмінно пішов би туди і напився, як це робив зазвичай, коли ставало на душі темно і мертво, але немає «Бабуїну», а темно і мертво ставало все частіше і частіше.

В цьому плані я консерватор — так і не знайшов собі підходящого місця для пиятик…

Машину сьогодні залишив на стоянці, тому довелося йти у бік зупинки. Чекати на маршрутку. Дорогою зазирнув до крамнички-галереї, де років шість уже нічого не купував. Виставка якихось глечиків. Спочатку я довго їх роздивлявся, вивчаючи всі деталі, кожний вигин, кожну цяточку, потім глянув на скелет, примітивний і тупий скелет, який досі так і стоїть, і досі його ніхто не купив.