Долина Гнівного потоку
Шрифт:
Біл Лік повільно обернувся до управителя. Мак стояв лицем до нього. Якусь мить вони дивилися один на одного. Старий управитель побачив у непевному вечірньому світлі, як у Біла гірко, майже скорботно скривилися вуста, і додав ледь захриплим голосом:
— Ти, Біле, маєш, либонь, надто багато знайомих, що цікавляться, де ти обертаєшся… У нашого господаря були сьогодні гості.
Біл зрозумів останні слова.
— Подякуйте від мене господареві, Маку. А також вітайте всіх хлопців.
Він довго й міцно тиснув управителеві обидві руки.
Тоді повільно пішов до своєї кімнати.
За годину він був уже в сідлі, і його поглинула
Коли зазоріло, Біла відділяло від ранчо вже багато миль. Аж третього дня він досяг знайомої місцевості в горах і завернув туди. Ще два дні йому довелося долати снігові замети. Нарешті він добувся до яру, де отаборилися пасинки закону. Вартовий упізнав його.
— Агов! — гукнув він. — А ми гадали, що хтось уже одержав винагороду за твою голову!
— І, певне, пошкодували, що гроші дісталися не вам, га? — огризнувся Віл.
— Не будь такий колючий, Біле.
Віл Лік ще раз переможно в’їхав до яру. Приятелі зустріли його радісними вигуками і пострілами. Поміж скель покотилася луна.
РОЗДІЛ 5
Одного холодного березневого ранку корктаунці подалися в дорогу, започаткувавши той рух на Захід, спершу повільний, але дедалі навальні-ший, великий рух, що охопив Канзас і Міссурі, а потім і всю східну частину країни аж до морського узбережжя. Тисячі людей прибули в долину, сподіваючись на швидку здобич, і тисячі розчарованих покинули її, проте багато лишилися назавжди в тих околицях, знайшовши собі інший хліб.
Семюел Мур і Гол Слейтер проїхали вздовж валки, ще раз усе перевіряючи. Воли були ситі, збруя добра, вози не перевантажені. В кожну з одинадцяти підвід запряжено по шестеро волів, а коло більшості ззаду були ще поприв’язувані коні й по кілька корів. Удалині, там, куди вони їхали, здіймалося блідо-рожеве марево, з заходу повівав теплий вітер, віщуючи гарну днину. Дужі воли позвішували голови й сопли, аж посвистуючи. Періста шерсть на них вільготно блищала від ранкової роси.
Двадцять троє чоловіків з валки ще раз зібралися докупи. Дванадцятеро з них були верхи на конях, а одинадцятеро мали хурманити. З валкою вирушили також п’ять жінок, решта мешканців лишалася в Корктауні: так ухвалили громадою. Тепер усі корктаунці зібралися попрощатись. Перший у валці їхав великий віз родини Фінні. Том, що був там за хурмана, ласкаво погукував на волів, плескав їх по шиї, чухав їм вола. Обличчя його світилося гордощами і впевненістю. Другим їхав Гол Слейтер.
Пролунала команда, ляснули батоги, і високі колеса покотилися дорогою. Валка рушила в сіре вариво ранкової мли. За годину вона вже була в прерії, де місцями залягав ще туман. Сонце за блідою завісою підбилося вище, роса висохла, і земля почала парувати. Пахло прілою травою і масним грунтом. Надходила весна.
Едвард Фінні гарцював на своїй половій кобилі. Застоявшись за довгу зиму, вона була неспокійна
Увечері за давнім звичаєм корктаунці поставили вози колом і отаборилися на ніч. Усе зробили швидко і вправно: для них це була не новина. Коли запалахкотіло багаття, вони повсідалися купками на хутрах та попонах, і старші заходились оповідати бувальщини з життя в преріях, аж поки холод позаганяв усіх у шатра. Навколо фортеці з повозів до самого ранку чулася хода вартових. Вони з наладованими рушницями стерегли табір — такий порядок Гол Слейтер завів з першого ж дня.
Так подорожували вони бічними дорогами чотири дні, і їм пощастило не звернути на себе нічиєї уваги. Однак до Корктауна вже через дві доби після їхнього від’їзду заглянув перший купець. Йому не вдалося майже нічого продати, бо він застав порожні обійстя: побачив тільки трьох старих дідуганів та кількох жінок із малими дітьми. Все те видалося йому вельми підозрілим. На його запитання жінки нічого певного не відповідали. Купець поїхав далі, а в другому містечку, за багато миль від Корктауна, розказав про все, що бачив, і люди почали гадати, допитуватися й перешіптуватися між собою. Що б то мало означати? Звісно, купець не стане дурно плескати язиком. Недарма ж бо тут кажуть, як хочуть похвалити чоловіка: слово в нього тверде, як у бувалого купця. Так розлетілася перша поголоска.
Вдосвіта п’ятого дня Семюел Мур і Едвард Фінні залишили валку, що спокійно й щасливо доїхала до околиць Вест-Філда. Вони мали знову приєднатися до неї другої ночі коло великих водоймищ на північ від містечка.
Обидва не шкодували коней. Виявилося, що Мур таки не помилився, купуючи їх: пополудні вони вже були у Вест-Філді. Коли вони дістали дозвіл працювати на своїх займанках, урядовець, подаючи їм папери з печатками, сказав:
— Ну, хай вам щастить… Виходить, ще й досі можна щось знайти в тих ярах, га?
— Побачимо, — знехотя відповів Мур і, заховавши папери, неквапом вийшов з Едвардом із канцелярії.
Він був задоволений — досі все складалося якнайкраще. Вони нагодували коней, відпочили самі, а за три години знову рушили доганяти валку.
Дорогою до водоймищ валці трапилася в прерії велика череда худоби. Гол Слейтер знав, що станеться. Ковбої миттю прискакали до них і почали допитуватися, чи добрі пасовиська там, куди вони простують. Тоді з’юрмились коло повозу матусі Фінні й заходилися жартувати з дівчатами.
Ватаг, веселий літній чолов’яга зі сміхотливим обличчям і чорними зіпсованими зубами, уважно оглянув валку й сказав Слейтерові:
— Не гнівайтесь, але у вас тут запахло давніми часами. Чи не в гори вибираєтесь?
Гол Слейтер мав уже на язиці гостре слово — він не любив, щоб його випитували, — проте стримався: однаково нічого не поможе. Та й навіщо ображати веселого ватага? Він усміхнувся й відповів:
— У нас завжди так пахне. І як Блакитні гори стоять там, де й стояли, то їх нам, мабуть, таки не минути.