Долина совісті
Шрифт:
— До мене не так легко прив’язатися, — прошепотів Влад уже ледь чутно. — Треба проспілкуватися зі мною… досить тривалий час.
— Я помітила, — зашипіла Анжела крізь зуби.
Влад відірвав очі від двозубої виделки, що лежала на краю тарілочки з нарізаним лимоном:
— Я відразу і назавжди розлучався з жінками, котрі хоч раз провели зі мною ніч. Ти чудово розумієш чому.
— Ну, ти даєш, — сказала Анжела. — Тобто ти спокушав бабу, а переспавши з нею, відразу посилав подалі? Чемпіон. Ні, чесно. Навіть повага якась з’являється. І скільки ж їх було?
Влад довго розглядав її обличчя. Незворушне, у чомусь навіть чарівне лице впевненої в собі жінки.
— Чому
Влад мовчав.
— Щоправда, тоді я б заперечила, — з усмішкою продовжувала Анжела, — що ти не мене рятував, а власну шкіру. Хріново тобі стало, і ти прибіг до мене, щоб зігрітися… Зізнайся, так діло було?
Влад німував і далі.
— Так чи ні, — Анжела, навіть не скривившись, кинула до рота шматок лимона, — зате тепер ти переконаний, ніби врятував цій мерзотниці життя, ніби вона одна в усьому винна… Прив’язалася, бачте, до чесної людини… Скільки трупів на твоєму рахунку, га, чесна людино? Мати твоя прийомна — раз… Друзяка шкільний — два… А далі? Тобі давно не вісімнадцять років, пожив на світі, слава Богу, в своє задоволення… І нікого-нікого не кинув? Ні від кого не втік? Правда?
— Моя прийомна мати померла в моїй присутності, — заперечив Влад. — Я ніколи не залишав її саму. Я був з нею до останнього дня.
Анжела дожувала лимон:
— Не брешеш?
— Мені здається, — кинув Влад, дивлячись у її примружені очі, — мені здається, що ті, кого ти кинула вмирати, прийшли до тебе минулої ночі. Ти їх забула, а тепер згадала. Саме тому тобі так хочеться повірити в масові вбивства, що я їх, судячи з твоїх слів, вчинив. Так?
— Хріновий з тебе проповідник, — підсумувала Анжела. — Ти навіть не здогадався звернутися до моєї совісті й забув поголосити за моєю загубленою душею.
— Плював я на твою душу, — щиро зізнався Влад. — Для мене значно важливіше зрозуміти, що ти насправді знаєш про пута. Чи однакова їхня природа — у тебе й у мене… Ну, й потім, насамкінець, я запитаю тебе: як ти використовувала пута у своєму сповненому подіями житті? Адже ти використовувала їх уміло, як професор указку. Ти чудово знала, що одна ніч із чоловіком… особливо якщо ти по-справжньому подобаєшся йому, а він симпатичний тобі… що одна ніч прив’яже його так, ніби ви цілий місяць прожили в одній кімнаті. Після тривалої розлуки — і хворобливого розриву пут — нова зустріч забезпечує ще чіпкіше звикання. Ти зробила все майстерно, професійно, і це наводить мене на думку…
Влад замовк, вичікуючи.
— Нічого ти не хочеш зрозуміти, — безнадійно мовила Анжела. — Нічого такого ти не хотів би знати. Це все слова, ти звик послуговуватися словами, як багатій звикає користуватися особливими сортами туалетного паперу. І потім його не змусиш підтиратися газетою. Так і ти…
— Навіщо ж ти почала цю розмову? — здивувався Влад.
Анжела довго мовчала.
— Як же я тебе ненавиджу! — зізналася вона нарешті.
Підвелася і пішла до себе.
«…Принаймні я ось як уявляю собі цей механізм: путам піддаються насамперед ті, хто звертає на мене увагу.
Знаєш, я ж вступав колись до театрального інституту, і там вони усі повторювали, як дятли: „бачу-чую-розумію“. Тобто коли людина на сцені, вона повинна бачити партнера і чути його, а не вдавати, що бачить і чує. А в житті все це виходить саме собою…
Отже: той, хто
Я багато експериментував зі своїми напарниками, коли працював провідником. Балакучі були для мене справжнісінькою карою: один прив’язався вже за два тижні! При тому, що я уникав його… Але — тісне купе, випадкові дотики, і він постійно вимагав, щоб я говорив із ним, відповідав йому…
Мені тоді довелося взяти відпустку. Знаю, що він мене шукав. Я тоді раз десять прокидався від страшного сну: заходжу в купе, а там — він…
А ідеальним для мене був напарник мовчазний, похмурий, котрий не помічав мене в упор. Він дивився — і не бачив, от його до театрального точно не взяли б… Я спокійно прокатався з ним кілька місяців. Потім усе одно довелося розлучатися, бо, як відомо, і крапля камінь точить. До мене і глухонімий прив’яжеться, якщо постійно буде десь поруч».
Уночі Влад прокинувся від того, що хтось стояв під дверима його кімнати. Стояв тихо, не ворушачись, і Влад спросоння злякався до холодного поту, до дрожі, до слабкості в колінах. Йому знадобилося хвилин п’ять, щоб отямитися, а той, хто стояв під дверима, ніс свою вахту, як вартовий біля воріт або як кішка над мишачою щілиною.
Він зиркнув на годинник — десять по третій.
— Це ти? — запитав Влад голосно.
Довге зітхання було відповіддю.
Влад встав, накинув халат. Взявшись за клямку, він знову відчув напад страху і вже близький був до того, щоб відмовитися від задуманого і не відмикати. Тільки чітка картина його боягузтва — дорослий чоловік страшиться нічних шерехів на сходах і до ранку тремтить під ковдрою — допомогла йому повернути впевненість.
Він відімкнув клямку і відчинив двері.
У коридорі стояла Анжела — у тих само джинсах і светрі, в яких була за вечерею. Здається, цієї ночі вона взагалі не лягала.
— Я не знала, — сказала пошепки. — Я справді не знала, що якщо переспати з мужиком, він прив’яжеться… Я не знала, клянуся чим завгодно. Тоді я не знала…
— Зайди, — сказав Влад.
На ліжко він кинув плед. Уключив настінну лампу, махнув рукою убік крісла, і Анжела сіла, обхопивши руками плечі:
— Я не знала, чуєш? Якщо я не знала — то чому повинна бути винною? Я ж не спеціально хотіла собі ці… пута. Навіщо вони мені… Я була б собі спокійно медсестрою… Або навіть обліковцем на пильні, — вона зло посміхнулася.
— Не всі люди піддаються путам однаково, — мовив Влад, всівшись навпроти. — Деякі схильні до них… Особливо неврастеніки.
— От-от, — підтвердила Анжела, ще міцніше себе обіймаючи. — Він і був неврастеніком… Він же явно був ненормальним. Ти знаєш, Владе, я його, напевно, любила. Як у книжках.
Отже, вона вступила до медучилища, але не «через постіль», як можна було б припустити. Сім днів поспіль вона підстерігала біля порога директрису — літню огрядну пані — і делікатно супроводжувала її до самого дому. Ледве стримуючи сльози, Анжела розповідала вигадану історію своєї матері — вона-бо померла від невиліковної хвороби, і тепер Анжела хоче стати медсестрою, щоб допомагати стражденним, а потім вступити до медичного інституту і навчитися лікувати усілякі хвороби. Мила провінційна дівчинка ще в перший день зачепила директрису за душу, на другий і третій виявилася корисною при перенесенні важкої сумки з книгами, на четвертий набридла, на п’ятий і шостий почала дратувати…