Долина совісті
Шрифт:
Не відомо, чи повірив Барон, чи ні — під Анжелині схлипування він, нарешті цілковито вдоволений, мирно захропів…
Влад повернувся в купе. Затягнув фіранку, поставив на столик пластикову тацю з двома бутербродами, двома шматочками оселедця, кількома скибочками блідого помідора. Відкоркував пляшку з мінеральною водою, хлюпнув у пластикову склянку. Склянка перекинулася, вода розтеклася по столі, намочивши скатертину, і закапотіла на підлогу. Влад мовчки вилаявся.
Анжела, котра сиділа навпроти, навіть не ворухнулася, щоб йому допомогти.
Влад абияк витер калюжу. Поставив склянку вертикально, знову хлюпнув води, цього разу притримуючи легку посудину рукою. Випив до дна. Накрив переверненою склянкою пляшкове горлечко.
— Їсти будеш? — запитав, умощуючись навпроти.
Анжела кивнула, простягнула руку до бутерброда, надкусила, поклала назад на тацю. Відсунула щойно запнуту Владом фіранку.
Потяг йшов степом. Сніг лежав білими острівцями, між ними чорніла земля, і на самісінькому обрії нерівною облямівкою маячіла лісосмуга.
— Тобто ти хочеш сказати, що до п’ятнадцяти років не підозрювала, хто ти така? Ти це хочеш сказати?
— Не треба мене допитувати, — холодно прошипіла Анжела. — Не в слідчого.
Влад узяв із таці свій бутерброд. Попри сподівання, смак залізничного м’яса був не таким вже й поганим.
Він жував і роздивлявся жінку навпроти. І уявляв, як хороше було б узяти подушку в синій наволочці зі штемпелем, перекинути Анжелу на спину і притиснути подушку до її обличчя, і тримати так, поки красиве туге тіло не здасться…
Напевно, його думки читалися в погляді. Анжела витріщилася на нього без тіні страху, зі схожою ненавистю:
— Що, набридла я тобі? Ну, давай вийду на наступній станції. Давай вийду, а ти їдь собі далі, літераторе. Спробуємо?
Влад відвернувся:
— Ти зупинилася на тому, що Барон усе тобі розказав…
— Мені не хочеться розповідати далі, — промурмотіла Анжела крізь зуби.
— Ну, мачуха твоя і зведений брат… Ти про них забула. Що ж, вони тебе втратили — і так просто здалися? Так?
Вона довго розглядала його. Влад подумав, що жінка саме уявляє, як чудово було б взяти залізний ломик, щосили розмахнутися і вальнути ти цю людину по голові. І бити, поки мізки його цілком не опиняться на стіні…
— Ти весь час намагаєшся піймати мене на неточностях, — сказала Анжела нарешті. — Як у суді.
— Ти й у суді бувала?
— Ось бачиш, — вона гидливо скривилася. — Зловив, що називається, на слові… Дулю з маком ти піймав, а не мене.
Влад скочив на рівні й вийшов. І довго стояв у тамбурі, спостерігаючи, як пропливають будиночок стрілочника, селище з полустанком, річечка під урвищем — і знову земля, земля з острівцями поталого снігу.
…Це його вибір. Це він здав квиток на літак. Це він повернувся. Не те щоб він шкодував тепер — шкодувати нема сенсу, і прийнятого рішення не перекроїти. Ні, для нього було дуже важливо зрозуміти мотиви свого вчинку. Чи повернувся він через власну малодушність, чи через те, що інакше Анжела б померла?
«Ця майстерня — з історією, — сказав Швець. — Іще мій дід, підкуплений Північним Королем, виготовив партію взуття для Південного війська… Чудові чоботи, легкі та міцні, зі
— Не розумію, — сказав Гран-Грем. — Ти пишаєшся тим, що твій дід продався?
— Мій дід нікому не давав клятву вірності, — заперечив Швець, анітрохи не образившись. — Він не присягав Південному Королеві, той дав замовлення й заплатив за нього, і дід зшив чоботи легкі й міцні, зі шкіри варана… А якщо Північний Король дав більше грошенят — чи міг дід це проігнорувати? Певна річ, ні. У нього ж було дев’ятеро дітей…
— Але в тих солдатів теж були діти! — вигукнула Дея.
— А яка радість цим дітям, якби батьки їхні наклали головою у бою за Південь? Дезертири, ховаючись у лісах, іноді підгодовували свої родини. А хіба є пуття з небіжчика?
— Але ж це зрада, — сказав Філософ.
— Це не зрада, це чоботи. Легкі й міцні, зі шкіри варана…»
— То що ж сталося з мачухою і зведеним братом? — перепитав Влад.
Була ніч. Потяг стояв на станції, і мелодійно, тривожно перестукувалися молоточки обхідників. Металом об метал.
Білий ліхтар світив у вікно. Влад бачив біле Анжелине обличчя, яка саме звелася на лікті. Каштанове волосся здавалося чорним на білому тлі залізничної постелі.
— Я ж не запитую тебе, що сталося з твоєю ріднею, — неголосно сказала жінка.
Влад помовчав.
— А я тобі розповім… Моя мама усиновила мене, коли мені виповнилося кілька місяців. Чоловіка мама не мала. Вона була мені єдиною рідною людиною…
— Так? — недовірливо запитала Анжела.
— А що тебе дивує?
— Ти не схожий на чоловіка, вихованого матір’ю, — задумливо мовила Анжела. — Вони інші.
— Звідкіля ти знаєш?
Анжела гмикнула:
— Добре… У мене немає жодних причин тобі не вірити. Вона ж померла, правда?
— Так, — Влад кивнув.
— Тобі треба було надовго поїхати, а вона залишилася?
Потяг повільно рушив. Біле світло ліхтаря поплило назад, усі тіні в купе ожили, смикнулися і поплили теж.
— Тож ти залишила мачуху і зведеного брата? — тихо поцікавився Влад. — Бо тобі треба було поїхати, а вони залишилися?
— Гаразд, — люто прошипіла Анжела. — Я тобі розповім.
Вона прожила в Барона сім місяців і дванадцять днів. У комірці, де її оселили, таки було вікно, хоч і заґратоване, було ліжко, був і стіл, і настільна лампа. З розваг — лише книги, віднайдені в Барона на горищі. Анжела читала впереміж детективи, старі журнали, шкільні підручники з історії, якісь порадники з тваринництва і курні хрестоматії з літератури. Не можна сказати, щоб це особливо її розважало, однак різноманітних знань, безсумнівно, додало: Анжела стала знавцем античності й чудово розбиралася — принаймні теоретично — в свинячих і коров’ячих хворобах.