Долина совісті
Шрифт:
— Навіщо? — запитав Богорад.
Він підстеріг Влада, коли той вибирався крадькома з лікарні через чорний хід. Спеціально, щоб не зустрічатися з приватним детективом.
— Ви змінюєте клініку? Це правда? Владе, але навіщо?! Тут ми відпрацювали охорону, ввійшли в контакт із усіма нянечками, куховарками, санітарками…
— Захаре, — кинув різко Влад, — я не призначав вам зустрічі.
Де й подівся фірмовий Богорадів іронічний прищур! Зараз очі його були круглими, на диво скривдженими. Влад
— Ну, я перепрошую, — сказав він нарешті. — Пробачте…
Повернувся і пішов геть. Влад наздогнав його, хотів узяти за лікоть, але останньої миті забрав руку:
— Захаре. Ця жінка небезпечна для оточуючих. Хто тісно спілкується з нею хоч трішки довше, ніж годилося б — потім уже не може без неї жити. Фізично не може. Вмирає. Або накладає на себе руки.
Богорад повільно обернувся. З хвилину дивився на Влада пильно-пильно — наче очікував, що Влад скаже з посмішкою: я пожартував…
Але Влад мовчав.
— Щось таке я й… — почав був Богорад. — І ви? Ви вже не можете без неї, так?
Влад кивнув.
— Як вона це робить? Хімія? Гіпноз?
— Ніяк, — заперечив Влад. — Це відбувається мимоволі.
— Звідкіля ви знаєте?
— А от знаю, і все — пояснив Влад.
Розтулив було рота — і закрив його знову. І пішов собі швидко до лікарняних воріт, кинувши спантеличеного Богорада самого.
— Ще ж не пізно відмовитися, — прошепотів Влад. — Сказати їм, що ми передумали, й усе переграти…
— Ти знущаєшся?.. — запитала Анжела.
— Пробач, — швидко промурмотів Влад.
Чому він не вірив, що вона здатна… на те, що робить зараз? Чому він упевнений був, що вона, не моргнувши бровою, прив’яже до себе хоч і половину міста — якщо в цьому буде дещиця вигоди?
Її переклали з каталки на ноші. Санітари діяли вміло й обережно, але Влад бачив, як їй незатишно і зле. Як вона ледве стримується, щоб не знепритомніти.
— Я тут, — сказав навіщось.
— Я бачу, — відгукнулася Анжела. — Ну, що, приляжемо на доріжку?
І посміхнулася.
Вони кочували з лікарні в лікарню. Це завдавало Анжелі нових страждань, та й Владу вартувало сивого волосся. Вони змінювали розумних лікарів на дурних, і знову на розумних, спритних медсестер на криворуких, і знову на криворуких, добрих санітарок на байдужих, і знову на байдужих. Влад розумів, яку колосальну послугу вони роблять і лікарям, і медсестрам, і санітаркам, вчасно рятуючи їх від необхідності лікувати Анжелу. Він чудово усвідомлював, що без Анжелиної ініціативи — без її впертої, навіть жертовної рішучості змінювати оточення раз на два тижні — він навряд чи зумів би на таке зважитися.
Богорад тінню слідував за санітарною машиною, що перекидала з лікарні до лікарні дивну, мандрівну пацієнтку. Й усюди, де заново бралися за Анжелине лікування, примудрявся заново організувати охорону. Влад давно пояснив
Мабуть, Богорад відчував, що Влад уникає зустрічей з ним. А може, за професійною звичкою вмів не впадати в око. Однак якось увечері — Влад, утомлений, пропахлий лікарнею, збирався повернутися до готелю і трохи поспати — сищик знову виник на його шляху, і замість жахливої заклопотаності на його обличчі читалося торжество.
— Гм, Владе… Можна вас на півгодинки?
— Ось він, — сказав Богорад.
На білому аркуші паперу намальований був квадратнолиций міцний чолов’яга зі смужкою вусів над верхньою губою, високий, коротко стрижений, у джинсовій куртці поверх смугастої футболки. Круглі темні окуляри сповзли на носа, низько на чолі сиділа картата кепка. Малюнок явно виконаний майстром — видно було, що людина напружена і злякана, а його джинси, як і куртка, куплені в дуже дешевому магазині. Ніяких особливих прикмет — родимки, шраму, бородавки — у намальованого чоловіка не було.
— Це ваш малюнок? — запитав Влад.
Богорад самовдоволено кивнув:
— Я засік його, коли він кинув Анжелу під машину… Бачив зі спини. У тій самій кепочці — він, видно, не вельми заможний… Обличчя, якщо пригадуєте, я тоді не роздивився, відразу ж почалася метушня. До чого дурні люди. Можна було тоді ж, на місці, його схопити… Але поруч стояло дівча-підліток, та її перелякана мама, та ще дідок з паличкою, та якийсь шмаркач, що розгубився…
— Відкіля ви знаєте? — запитав Влад.
— Я їх усіх знайшов, — сказав Богорад не без гордощів. — Власне кажучи, коли ми захочемо… Якщо ви таки звернетеся до поліції — для цього є всі підстави. Його бачили мінімум четверо, й у мене записані їхні адреси… Але до справи. Цього, — він тицьнув у малюнок пластиковою ложечкою від морозива, — цього красеня бачили на подвір’ї лікарні. Він приходив нібито когось провідати, довго намагався з’ясувати щодо умов і розцінок… Мій хлопець, якого я залишив учора на чергуванні, вичислив його і викликав мене, а я відразу зрозумів, що людина, яка штовхнула її під колеса, і цей цікавий телепень — та сама особа…
— І ви дозволили йому піти?!
— Певна річ. Тільки я дозволив собі провести його. З нього такий же найманий убивця, як із мене доярка… Покажіть картинку Анжелі.
— Вона спить, — сказав Влад.
Богорад кивнув:
— Отже, завтра вранці покажете… Щось підказує мені, що вона його впізнає. Неодмінно.
— Захаре, — промурмотів Влад. — Не знаю, як вам і дякувати…
— Рано, — серйозно промовив Богорад, закидаючи в рот чергову кульку шоколадного морозива. — Подякуєте потім.