Долина совісті
Шрифт:
«Не хотілося б умирати, — подумав Влад, проводжаючи її поглядом. — Ой як хочеться вірити в п’яного хулігана, укравшого самоскид заради куражу і задоволення. Але не віриться. А отже, не варто вмовляти себе, ніби маленьку дитину, що в темних кущах ніхто не сидить, що це вітер шумить і виграють тіні. Ні, якщо хочеш жити довго, — сприйми як даність, що в кущах обов’язково сидить ікласте чудовисько з арбалетом на жилавому плечі. Сидить, а таки сидить, тож треба думати, як його відтіля викурити…»
Приємний голос стюардеси Яни попросив
Небесна подорож закінчувалася.
Він подзвонив із аеропорту. З таксі, що відвозило його в бік міста.
Гудок. Ще гудок. І ще.
— Алло?
Голос хлопчика-підлітка. Років тринадцяти.
— Доброго дня, — сказав Влад. — Можна попросити Ганну? Вона вдома?
Секундна пауза. І — раз-і-два…
— Так, — сказав хлопчик. — Одну хвилинку.
І вже з глибини чужого будинку до Влада долинуло притишене: «Ма-а-м! Це тебе!»
Є на світі справедливість. Є, є, є.
Влад чекав. Таксі мчало дорогою зі швидкістю сто двадцять кілометрів, не менше — торжество людського духу і розуму, стріла, що навиліт пронизує простір, одна людина, котра лине назустріч другій…
— Алло, — сказала Ганна, і голос її анітрохи не змінився за минулі п’ятнадцять років.
— Привіт, — сказав Влад.
І-раз-і-два-і…
— Привіт, — сказала Ганна так, начебто вони розлучилися вчора і сьогодні домовилися зідвонитися. — Де ти?
— Близько, — сказав Влад. — Дуже близько. Мені треба… Послухай. Ти сьогодні вільна?
— Так, — сказала вона по коротенькій паузі. — Я можу бути вільна… У тебе щось сталося?
— Так, — сказав Влад. — Мені необхідно тебе побачити. Тільки так, аби ти не бачила мене.
— Владе, — вона вперше за п’ятнадцять років назвала його по імені. — Владку…
— Я дуже скучив, — сказав Влад.
— А ми не можемо зустрітися… нормально? — запитала вона, посмутнівши.
— Ні, — заперечив Влад. — Будь обережна… ага?
— Ага, — луною відгукнулася Ганна. — Може…
— Що?
— Нічого, — сказала Ганна. — Це я так. Ти знаєш, я ж розжиріла. Я постаріла, Владе. Я боюся.
— А ти не бійся.
— Ти не уявляєш, як я змінилася. У мене сиве волосся. Я фарбую його хною.
— Ну, то й що?
— Ти пам’ятаєш мене, якою я була в юності. Невже ти не боїшся вбити власні ілюзії?
— Я не люблю ілюзій, друзяко. Ні власних, ні чиїхось іще.
— Якби я могла подивитися на тебе… поговорити… Може, ти б швидше звик до того, що мені під сорок.
— Ти не можеш зі мною поговорити. Я надто… ціную тебе, щоб втягувати у цю… процедуру.
Водій дивився вперед. Тільки якоїсь миті Влад піймав його погляд у дзеркальці заднього огляду. Швидкий погляд, і знову — на дорогу.
Цікаво, що подумав водій?
Ні. Нецікаво.
— Слухай мене. Приходь на шосту годину на центральний вокзал, до пам’ятника залізничникам. Устань під пам’ятником і стій. І нікуди не йди до пів на сьому… Коли на годиннику
— Ясно, — луною відгукнулася Ганна. — Я думала, ти підпишеш хлопцям книжку…
— Я тобі поштою надішлю вже підписану, — нетерпляче сказав Влад. — Уже пів на п’яту… Тобі треба йти на вокзал. До зустрічі.
— До зустрічі, — луною відгукнулася Ганна. — Я вже йду.
Пам’ятник залізничникам стояв у самому центрі вокзальної будівлі. Праворуч і ліворуч від нього містилися широкі сходи, і по них двома зустрічними потоками рухалася юрба.
Люди. Безликі юрби від’їжджаючих, проводжаючих і щойно прибулих. Голови, що погойдуються в такт крокам, десятки ніг, що одночасно спускаються на кожну і півсотні сходинок. Пута не люблять юрб. Маса незнайомих людей, занурених кожен у свої клопоти, тисяча очей, ріка валіз, ліс крокуючих ніг — єдина перешкода на шляху пут. Єдиний захист, уможлививший цю дивну зустріч.
Нагорі, в залі очікування, за скляною стіною було тісно і задушливо. Влад бачив, як за три хвилини шоста — стрілка круглого вокзального годинника щойно судомно смикнулася — до підніжжя пам’ятника підійшла жінка в довгому світлому пальті.
Він сидів до неї впівоберта, опустивши голову, і нічим не відрізнявся від інших майбутніх пасажирів, гаючих час в очікуванні потяга. Влад прикрив обличчя долонею, начебто від утоми, і дивився крізь пальці. Вона стояла в незручному місці, повз неї поспішали люди і гуркотіли коліщатами величезні валізи, їй було дуже ніяково, але вона стояла прямо, гордо звівши підборіддя, і вдивлялася в обличчя тих, хто проходив поруч.
Вона постаріла. І справді погладшала, змінився овал обличчя, коротке волосся було тепер довгим, з недбало зафарбованою сивиною.
Вона зовсім не змінилася. Такими ж високими лишилися вилиці, розведеними — плечі, тонкою і плавною — шия. Профіль — а Влад побачив її профіль, коли вона раптом обернулася комусь услід, — залишався обличчям з монети, вже не таким юним, але від цього не менш тонким і величним.
Вона провела когось поглядом — і розчаровано опустила голову. Либонь, їй привидівся Влад. Скільки разів вона сама ввижалася йому поміж юрби?!
Минуло сім хвилин, потім ще сім. На дошці з розкладом клацнули, змінюючи один одного, жовті букви і цифри. Один потяг вирушив, другий подали на посадку, воркотів м’який голос з динаміків. Жінка у світлому пальті так уважно шукала його поглядом, що Владу довелося повернутися до неї спиною. Він витяг із сумки бритву із квадратним дзеркальцем, побачив власне око, запалу щоку, плече, а за плечем — пам’ятник залізничникам і світлу постать біля його підніжжя.
Двадцять хвилин по п’ятій. Влад устав, закинув сумку на плече і повільно рушив до сходів.