Дьондюранг
Шрифт:
— І що ж ти зрозумів?
— Що можу ще двісті років жити і нічого ніколи не збагнути остаточно… Великого Бера оплакували недовго…
— Люди швидко все забувають…
— Так. Я розчарувався в науці людей… Коли я зрозумів, що і я сам небагато важу в цьому світі, мені захотілося принаймні розповісти про це. І я написав п’єсу. Віддавати її до Інканського театру було ризиковано. Всі зрозуміли б, хто вбив Бера. І я обрав Землю.
— А яка доля твоєї п’єси?
— Сьогодні прем’єра на сцені вашого театру.
— То це твоя п’єса?
— А
— Ні… Якби ж я знала… Якби я знала, що ти живеш, пишеш книги…
— В цьому наша недосконалість, біокіберів. Ми — кожен сам по собі.
Закінчився перший відділ вистави. Глядачі почали виходити, займали столики театрального кафетерію.
— Антракт, — винувато мовила Дьондюраза. — Мені треба туди… — показала рукою на сяєво вітрин.
І тут раптом Дьондюранг відчув на собі зосереджений погляд. Колись цей погляд уже падав на нього. Не було сумніву, що його хтось роздивляється.
Із зали виходили глядачі. Вони совали стільцями, столиками, вони вмощувались. Дьондюранг почав аналізувати хвильовий спектр погляду. Підняв з глибини підсвідомості всі спіймані на собі погляди і швидко переглянув їх. Так, не могло бути сумніву: на нього дивився професор Тихін Раст, колишня права рука Ніколіана Бера. А зараз? Хто він зараз?
— Біля вас вільно? — почув голос Раста за спиною.
— Прошу. — Дьондюранг відсьорбнув трохи пива зі свого келиха, підсунув стільця.
Раст побачив на вилогах Дьондюрангового костюма червону троянду, символ митця, і трохи знітився. Сів невпевнено. Поставив на стіл келих еклектону.
Дьондюранг картав себе за все, вчинене сьогодні. Навіть за бажання поговорити з Дьондюразою. Що з того, що вони створені на одному комбінаті, що колись працювали разом? Сентименти? Як ланцюгова реакція, множиться кожна помилка, і як хвилі на воді, забуваються добрі діяння, чекаючи нового сплеску. Навіщо було розповідати про вбивство Бера? Хіба від того щось зміниться? А тепер Тихін Раст, як продовження чи й закінчення помилки. Він зараз щось скаже про Інкану, розповідатиме про Центр проблем довголіття, згадає Бера й уважно стежитиме за поведінкою співрозмовника. Ось тільки червона троянда явно дивує його.
— Прилітаючи на Землю, я завжди намагаюсь піти до театру, — удавано безтурботно мовив Тихін Раст. — Потім згадуєш кілька місяців. Це — як очищення… У нас на Інкані теж багато театрів, але за роботою… Ви бували на Інкані?
Дьондюранг мовчав. Чому все так вийшло? Безумовно, це закінчиться тим, що його демонтують. Дізнаються від Раста про біокібера, який живе за власною програмою, про старовинного біокібера… Демонтують… Чому все так вийшло? Не треба було балакати з Дьондюразою. Сидів би зараз десь за лаштунками з режисером і акторами, серед квітів… Скільки років хвилювань, переховувань, тяжкої праці, бажання збагнути життя людей і допомогти їм словом і ділом. І все це скоро закінчиться. Його демонтують. Не треба було розмовляти з Дьондюразою.
— Перша дія п’єси нагадала мені Інкану, — сторожко усміхнувся Тихін Раст. — Автор п’єси, певно, чув про ту історію зі смертю великого Бера…
— Вона лягла в основу твору, — похмуро мовив Дьондюранг.
— Історія смерті Ніколіана Бера дуже загадкова, — сказав Раст. Було помітно, що він боїться продовжувати розмову, але бажання переконатися в правильності своїх підозр брало гору. — Подейкували в нас на Інкані, що його вбив біокібер. Дьондюранг. Та це загалом плітки, бо в документах значиться; той біокібер загинув серед коацерватних боліт дикої планети Ір, виконуючи завдання Центру.
— Так. Його вбив науковий консультант, біокібер Дьондюранг.
Професор зблід. А Дьондюранг подумав, що ще не пізно все залагодити, ще можна так закрутити Растові голову, що він до кінця життя не розгадає загадки. Бо ж він — людина, він ні в чому не переконаний абсолютно. Його можна змусити завагатися в істинності будь-якого твердження. Ще можна все звести на жарт: та доведеться знову брехати. А то так тяжко дається. Після підробки документів про загибель на планеті Ір він думав, що вийде з ладу, але якось оклигав. Брехати — . це дуже важко.
— Вісім років тому ви були професором лабораторії серцевих досліджень. А хто ви зараз?
— Я очолив Центр проблем довголіття.
— Ви продовжуєте експеримент “Вічне серце”? — з неприхованою іронією запитав Дьондюранг.
— Ні, — витиснув із себе Раст. — Але скажіть… Як трапилось, що ви… З програми, яка була в сейфі Дьондюранга, ми дізналися, що донором мав бути сам Ніколіан Бер. Він наказував узяти його серце для експерименту… І раптом той трагічний, такий несподіваний кінець, фінал…
Цього разу був вражений Дьондюранг. Він подивився в очі Тихона Раста, аби переконатися, що той каже правду.
— Чому він не сказав мені всього? Чому він тільки давав накази? Я знав, що для експерименту потрібне живе серце. А Бер лиш сердито кинув: “Виконаєш програму, яка лежить у сейфі. І не відволікай базіканням. Мені набридли твої сопливі запитання!”
Раст спробував усміхнутися.
— Це логічно… Ніколіан Бер не думав, що з вами треба… Що ви можете…
— Як вам моє “Коріння болю”? — раптом запитав Дьондюранг, витягаючи з петельки живу троянду і кладучи її на стіл.
— Мені дуже сподобалось…
Дьондюранг бачив: професор вже не радий, що почав цю розмову. Він непереборно хоче втекти.
Коли пролунав дзвінок, кличучи глядачів до зали, Раст швидко підвівся.
— Було дуже приємно зустрітися… Ніколи б не подумав, що це можливо… Було дуже приємно…
Непевною ходою квапливо пішов до зали. Дьондюранг залишився нерухомо сидіти.
Підбігла збуджена Дьондюраза.
— Ходімо. Я попросила дівчат, вони мене замінять. Це так казково, що ми зустрілися. Ти ще не все розповів мені.