Дьондюранг
Шрифт:
— Ви так потребуєте, щоб вами хтось керував? — Дьондюранг підніс флягу до рота і зробив ковток. — Який прекрасний напій! В цій печері вам вдалося синтезувати такий прекрасний напій?
— Ця фляга ще з Інкани… Вона чекала гідної нагоди… А в можливість керувати власним життям я просто не вірю. Можна керувати кимось, але собою — ні… Коли я був космодослідником, то керував могутніми машинами, людьми і кіберами, думав, що й собою також. Але зараз я вже знаю: це вони керували мною. Я залежав від кожного з них. Коли прийшов мій час залишити польоти, коли я став належати самому собі, тоді відчув власну малість…
— Чому ви звичайну тугу за
Астрагал усміхнувся і простягнув руку.
— Дайте і мені флягу… З вами важко не погодитись. Але й ваша поява на цьому астероїді не видається зразком доцільності.
— Що зробиш, — Дьондюранг зітхнув. — Я теж не досконалий. Але принаймні я ніколи не лицемірю. А ви часом шукаєте і не хочете знаходити, знаходите, щоб було що губити, губите, щоб оплакувати втрату. Для вас то занадто просто, аж недостойно людини, цінувати те, що маєш… Я все життя присвятив вивченню людської природи…
— І що ж ви дізналися про нас? — сумно мовив Астрагал, прихилившись спиною до блакитного шорсткого каменю.
— Люди часто роблять дурниці, яких нічим не можна пояснити.
Астрагал голосно розсміявся:
— Ви робите усвідомлені дурниці, ми робимо дурниці невиправдані, але головне те, що і ви і ми далеко не досконалі. Чи не так?
— На жаль, так.
Довго вони сиділи мовчки, думаючи кожен по-своєму про їхню зустріч, про таїну буття, про людей, про кіберів, про величезну сталактитову печеру, що стала їхнім, мабуть, останнім притулком.
— Одного разу, — порушив мовчання Астрагал, — довідавшись, що траєкторія нашої чергової експедиції проходитиме через Гарію, моя дружина, моя Тілія… — Він раптом надовго замовк. — Моя Тілія попросила привезти гарського перцю. Я казав, що не матиму часу діставати того рідкісного продукту. Але Тілія дуже просила, просто благала. І я привіз. Сто п’ятдесят сім годин тримав чотири міжпланетні машини на Гарії, але дістав. Привіз. І вона справді була щаслива, як дитина. Але той перець, той рідкісний гарський перець весь до останнього стручечка згнив на кухні… Спершу вона хотіла його консервувати. Потім вирішили приготувати реца. Але кожного дня викидала стручок за стручком, які ставали м’якими і починали погано пахнути. Вона жалісливо прицмокувала над кожним. Я так і не зміг нічого зрозуміти. Навіщо він був їй потрібен? А коли запитав, чому ж він гине на кухні, вона лиш недбало кинула: “Астрагале, не будь дріб’язковим”. Це ілюстрація до ваших попередніх слів, — розсміявся Астрагал. — І цікаво, що цей випадок я пригадую тут чи не найчастіше. Сімдесят два роки подружнього життя залишили в пам’яті найяскравішим оцей епізод. Смішно, правда? А знаєте, мені захотілося знову до людей… Ви пробудили в мені бажання жити, бажання воскреснути…
— Ви знову дозволили собі лицемірне твердження. Це не я збудив у вас бажання жити з людьми. Скажіть, скільки років ви виходите з цієї печери з надією зустріти людей?
Дьондюранг зробив ще ковток
— Але тепер я розумію, чому так раптово тоді в кабіні міжпланетного таксі мені спало на думку взяти курс на астероїд. Я вловив ваше еманаційне поле. Ви думали про людей, ви прагнули їх побачити. Ви потребуєте допомоги. Правда ж? Ми з вами повинні повернутися до людей. Пам’ятаєте, як у Сандра?
Ти повернись, прийди до свого дому.Тобі однак потрібно повертатися,Як перед тим була потреба утекти…— Як ви собі уявляєте наше повернення? — сумно всміхнувся Астрагал.
— Ще ніяк. Але ж не може бути, щоб центральний аналізатор придумав таку дурницю — просто разом з вами перестати існувати в цій прекрасній печері. Переконаний, що є якісь фактори, які ще не можуть бути оформлені у вигляді програмного наказу. Але нам залишається чекати і вірити: ми повернемось до людей. І, знаєте, я сьогодні щасливий! — Дьондюранг голосно розсміявся, і той сміх, нестримний і щирий, який може бути тільки в кіберів, передавався й Астрагалові. — А тепер спати! І вірити, що все на краще. Все на краще!
Вони сиділи на холодній кам’яній лаві біля кисневого генератора, намагаючись віднайти в ньому причину свого хвилювання. Вже третю годину горіла сигнальна лампа, сповіщаючи про небезпеку. В печері падав рівень кисню.
— Ніколи б не подумав, — удавано спокійно мовив Астрагал. — Ця машина практично вічна. А що вже на мій вік вистачить, то я й не сумнівався. — Його старечі зморшки навколо очей стали глибшими, він напружено дивився на червону сигнальну лампу над блакитною ретортою.
Величезна печерна зала вперше видавалася зловіщою. Блакитні сталактити мечами цілили з височини.
— Якщо не знайдемо причини, за кілька годин — кінець.
— Я ще не вірю, що все так безглуздо закінчиться.
— Колись ви обіцяли, що ми повернемось до людей… Але все буде значно простіше. Вам не вдасться мені допомогти. — Астрагал намагався говорити спокійно, та раптом божевільно закричав: — Віднайди хоч причину! Чому падає рівень кисню? Я хоч знатиму! Навіщо ти обіцяв, що ми повернемось?
— Ви вже втратили надію?
— Знущаєшся? — майже люто крикнув Астрагал і надривно, по-старечому закашлявся.
— Ніхто не знає, що буде за годину, — спокійно відказав Дьондюранг.
— Я знаю! Можеш викинути свою дурну кібернетичну голову. Вона вже не скаже нічого розумного. Я знаю, що буде через годину.
— Дарма, — спокійно мовив кібер. — Пригадайте, ви померли вісім років тому. Ви вже старий. Ви не хотіли бути тягарем ні для кого. Подумайте, чи варто було помирати, аби зараз так потерпати за своє життя?
І раптом Дьондюранг замовк. Він прислухався. Печера донесла до нього звуки, яких ще не міг почути Астрагал. І ті звуки прозвучали, наче музика улюбленого Лактаріуса. То була музика людських кроків. Не міг нічого збагнути, але чув, що кроки наближаються. Його охоплювало радісне збудження.
— А коли припустити, що на астероїді висадилась чергова експедиція?
— Як це розуміти? — Старий зацікавлено звів брови.
— Якась бурова могла потрапити в простір нашої печери, утворивши з природним отвором систему турболамінарного відтоку.