Дьондюранг
Шрифт:
Він узяв Фоліану за руку, мов дитину, і повів коридором.
У кімнаті для співробітників стояв незвичний для кібера запах парфумів.
— Доброго ранку, — привіталася.
Фоліані відповіли троє жінок, котрі поправляли зачіски перед дзеркалом. Озвався й чоловік, що сидів біля вікна.
— Знайомтесь. Наш новий викладач хімії, біокібер Фоліана…
Кантарелюс зачекав, доки закінчаться традиційні поздоровлення і потиски рук.
— Ви будете викладати хімію у п’ятих класах. Колеги покажуть вам лабораторію. Бажаю успіху.
Директор зачинив за собою двері. Якийсь час із коридора долинали його кроки.
— Вам подобаються земні парфуми? — раптом спитала світловолоса Віроза, простягаючи їй маленьку пляшечку.
— Так, дуже приємний запах, — ніяково мовила Фоліана, все ще не відчуваючи себе в режимі рівноваги.
— Візьміть собі. Я маю часто нагоди літати на Землю і дістаю кожного разу. Це стало чомусь великим дефіцитом.
— Вірозо… — Чоловік кашлянув, і всі принишкли, чекаючи, що ж він скаже далі, особливо Фоліана, бо при знайомстві чоловік назвався біокібером Кріспою. — Вірозо… Невже тобі немає про що більше говорити?
— Кріспо, ти поганий психолог. У Фоліани сьогодні перший урок. Вона, певно ж, хвилюється. А перед першим уроком треба думати про щось приємне, заспокійливе… Правда ж? — усміхнулася вона до Фоліани.
— Але ти завжди говориш про парфуми, — буркнув Кріспа, прямуючи до Фоліани.
–
Ходімте, я покажу вам лабораторію. Перший раз до дітей треба приходити заздалегідь.
В коридорі бігали дітлахи — такі зворушливі, цікаві до всього.
— Ви нова вчителька? — підбігло до Фоліани незграбне хлоп’я.
— Так, — усміхнулася Фоліана.
— А з якого предмета?
— З хімії.
— Ви кібер чи ні?
— Біокібер.
— Ура! — закричав хлопчик і побіг коридором. — У нас нова біокібер-хімічка!
— То Агарікус, — мовив Кріспа так, ніби це щось пояснювало.
— Хто він?
— Ваш учень. І страшенний розбишака… Моя лабораторія поруч. Якщо буде потрібна порада, допомога, я завжди до ваших послуг… Ви загалом маєте уявлення про дітей?
— Я відчуваю, що дуже люблю їх, — сказала вона. — Але ж не маю ще досвіду. Гадаю, той рівень, що в мені закладено, буде достатнім…
— Так, усе буде гаразд… — удавано спокійно запевнив Кріспа. — Та будьте уважні… Ви, певно, й не думаєте, що вам доведеться займатися чимось, окрім викладання курсу хімії. Але життя з людьми таке багате на несподіванки. Надто коли маєш справу з дітьми. Діти — це узагальнення людської природи, людської сутності. Будьте обережні. Сподіваюсь, вам відомі бодай класичні прийоми поводження з учнями?
Пролунав дзвоник. Діти розбіглися по лабораторіях. Коридор спорожнів.
— Бажаю успіху, — мовив Кріспа.
Фоліана заплющила очі й переступила поріг прочинених дверей, за якими, немов високовольтний трансформатор, гули дитячі голоси. На підлозі під ногами щось квакнуло. Фоліана побачила електронну жабку, що втупилась у неї. Цих жабок випускав для дітей один із конвейєрів того ж комбінату біокібернетики, де створили і її, Фоліану. Взяла жабку до рук. Діти принишкли.
— Вона справді кібер, — вигукнув
— Добрий день, діти, — усміхнено привіталася, відчуваючи зрадницьке тремтіння в голосі.
Пустила жабку на підлогу, і вона, квакнувши, пострибала під стіл.
— Я ваш новий викладач хімії. Мене звуть Фоліаною.
— А мене Агарікусом, — підвівся хлопчик, і всі розсміялися.
— Так, я тебе вже знаю. Мені казав про тебе вчитель Кріспа.
— Кріспа — зануда, — сказав Агарікус, і діти знову голосно зареготали.
— Хіба можна так говорити про свого вчителя? — суворо запитала Фоліана.
— А хіба можна бути занудою? — не вгавав Агарікус.
Учні захоплено чекали, чим закінчиться двобій з новим біокібером.
— Тобі не соромно?
— В мені таке поняття не запрограмовано, — розсміявся Агарікус.
— Я хотіла б зустрітися з твоїми батьками.
— Ви мого батька знаєте. — Агарікус лукаво мружився, дивлячись на вчительку. — Він вас, біокіберів, доводить до пуття на останньому конвейєрі.
У Фоліани пересохли губи.
— Мені дуже неприємно чути твої слова, — вимовила вона, відчуваючи, що зараз треба бути до кінця щирою. Потім по довгій паузі додала: — Ніколи б не подумала, що в майстра Імбрикатуса може бути такий невихований син…
Ще якусь мить помовчала, а потім рішуче мовила:
— Я прийшла до вас, діти, щоб навчити бачити світ і навчити розуміти його.
Фоліані сподобались власні слова, які раптом ніби зринули з глибини, і те, як вона перейшла до теми уроку.
— Я буду викладати у вас хімію, науку, яка за останні століття досягла фантастичних успіхів. Знаючи хімію, ви зрозумієте ті приховані процеси, що відбуваються у природі і в нас з вами…
— А в неї одне вухо більше за друге, — голосно сказав Агарікус, і діти вкотре вже розсміялися. — Мій батько, видно, поспішав.
Агарікус відверто напрошувався на покарання, і це насторожило Фоліану. Він хоче, аби викликали батька до школи? Адже то була перша і поки що єдино можлива кара.
І раптом прийшло осяяння. Фоліана аж стрепенулася від внутрішнього усвідомлення власної правоти. Майстер Імбрикатус не є батьком Агарікуса. Хлопчисько все вигадує, щоб потім, коли Імбрикатус прийде до школи і його брехня викриється, поглузувати з біокібера, котрий беззастережно повірив людським словам. Вона знала, що слова людей, наче різноколірні скельця велетенського калейдоскопа, можуть утворювати найхимерніші візерунки, красу і значення яких треба сприймати не розумом, а всім єством. Слова людей… Ніхто не заклав у неї ні беззастережної довіри, ані упередження до них, але якимось шостим чуттям Фоліана раптом усвідомила, що одним словом люди можуть і звеличити, і зганьбити себе. Кількома словами вони виносять вирок не тільки решті людства, а й усій його історії. Вони, ці людські слова, можуть бути об’єктивні, і невмолимі, мов ланцюгова реакція, і легковажні, наче ранковий вітерець. Але у людей, що б вони не говорили, хоч би як вільно не поводилися з словами, завжди є своя програма — вона проглядає крізь плетиво слів, немов кристалічна гратка з уявного безладдя речовини. Так само, як у кіберів. Тільки кібери серйозніше ставляться до слів. Вони не знають, що таке блюзнірство. Саме тому їх не можна обдурити.